Куприн ''Куст сирени''.

1 Что символизирует собой сирень?
2 Почему Куприн дает героям именно такие имена (Вера, Алмазов)?
3 В чем заключается основная сюжетная ситуация произведения?
4 Чего лишился бы герой, если бы замысел Веры не реализовался?
5 Чем муж являлся для Веры и почему? По тексту.
6 В чем смысл последних реплик героев?
7 Почему Вера после посадки кустов смотрит одинаковая везде земля
или же нет?

Вот вроде 
Шарик — бродячий пёс, подобранный профессором Преображенским на московской улице для эксперимента. 
Шариков Полиграф Полиграфович — человек, в которого превращается пес после проделанной профессором Преображенским операции. 
Преображенский, Филипп Филиппович — блестящий хирург мирового значения, пожилой человек, проживающий в 1920-е годы в Москве. 
*Борменталь, Иван Арнольдович — молодой доктор, ассистент профессора Преображенского. 
Зинаида Прокофьевна Бунина — молодая девушка, служанка («социал-прислужница» , как ее именовал Шариков в доносе на обитателей квартиры) в квартире профессора Преображенского. 
Дарья Петровна Иванова — кухарка профессора Преображенского. 
Фёдор — швейцар дома, где проживает профессор Преображенский. 
Чугункин Клим Григорьевич — погибший в драке вор-рецидивист, алкоголик и хулиган. Его гипофиз и семенные железы использовались для пересадки Шарику.
Швондер — председатель домкома. 
Москва, 1924 год. Профессор Филипп Филиппович Преображенский, выдающийся хирург, достиг отличных результатов в практическом омоложении. Продолжая исследования, он задумал небывалый эксперимент — операцию по пересадке человеческого гипофиза и яичек собаке. Выбранный в качестве подопытного животного бездомный пёс Шарик, подобранный им на улице, получил доступ в просторную квартиру профессора и отличное питание. Донором органов стал погибший в драке Клим Чугункин — вор, алкоголик и дебошир. 

Результаты операции превзошли ожидания. У Шарика вытянулись конечности, выпала шерсть, появилась речь. По Москве поползли слухи о чудесах, творящихся в доме профессора. Однако Преображенскому очень скоро пришлось о сделанном. С Шариком происходило не только физическое, но и психологическое очеловечивание, — он унаследовал от Чугункина все пагубные привычки. Полиграф Полиграфович Шариков, как он себя сам назвал, обнаружил пристрастие к нецензурной брани, водке, воровству, женскому полу, кабацким застольям, тщеславию и рассуждениям о пролетарской идее. Ради повышения своего социального статуса Шариков по рекомендации домкома Швондера, надеявшегося с его выжить профессора Преображенского из квартиры, устраивается на руководящую должность в отдел очистки города от бездомных животных. 

Новая работа радует самолюбие Шарикова, за ним ежедневно приезжает служебная машина, прислуга начинает относится к нему с некоторым уважением, он не чувствует себя ничем обязанным Преображенскому и Борменталю, которые еще пытаются привить ему нормы культурной жизни. Он получает удовольствие от уничтожения бездомных котов, хотя, по словам Преображенского, «коты — это временное» . Шариков приводит в квартиру профессора Преображенского взятую им на работу молодую девушку, которую обманул, приукрасив свою биографию и социальный статус. Узнав от профессора правду, девушка оставляет Шарикова — тот угрожает уволить ее. За девушку вступается доктор Борменталь. 

Шариков решает написать политический донос на обитателей квартиры, которые далеко не симпатизируют новой власти и ее представителям в собственном доме. Однако бумага попадает к одному из бывших пациентов Преображенского, который возвращает ее профессору. Преображенский требует от Шарикова убраться из его квартиры, тот отказывается и достает револьвер. Борменталь обезоруживает Шарикова, вместе с профессором они проводят новую операцию — Шариков превращается обратно в собаку. Пёс не помнит ничего из того, что с ним происходило, и счастливо живет в квартире профессора.

“Колись на острові жив відомий митець…” – так розпочинається давньогрецький міф про Пігмаліона – легендарного царя Кіпру, який страшенно не любив жінок, але надзвичайно захоплювався різьбярством. Одного разу він вирізьбив з мармуру жінку дивовижної вроди і назвав її Галатеєю. Вона була настільки чарівна, що Пігмаліон до нестями закохався у свій витвір і протягом двох ночей благав богиню кохання Афродіту оживити мармурову красуню. Зворушена такою любов’ю, богиня виконала прохання царя. Галатея ожила, стала дружиною Пігмаліона

і навіть народила йому дочку.

Як відомо, за основу своєї блискучої комедії “Пігмаліон” Бернард Шоу обрав сюжет саме цього міфу. Однак драматург, який завжди у своїй творчості тяжів до парадоксів, вирішив подати міф по-новому: що несподіваніше, то краще.

Дію в комедії драматург переніс до сучасної йому Англії, скульптор перетворився на ітрофесора-лінгвіста, а роль Галатеї виконує звичайна квітникарка Еліза Дуліттл. Навіть конфлікт п’єси Шоу вирішив подати у вигляді такої собі гри.

Відомий професор фонетики Хіггінс уклав із полковником Пікерінгом, теж мовознавцем, парі, обіцяючи за декілька місяців

перетворити неосвічену Елізу Дуліттл на світську леді. Спочатку експеримент вдається лише частково. Елізі влаштовують “генеральну репетицію” на прийомі у матері Хіггінса, але дівчину забули навчити найголовнішого – навичок світської розмови. Заговоривши про погоду, Еліза спочатку збивається на манеру диктора, а потім на звичному їй жаргоні починає розповідати історії зі свого життя. Утім, присутні вважають її манеру “новим стилем”. При цьому іронічний Шоу не забуває зауважити, що професор Хіггінс представляє Елізу як угорську герцогиню. Саме так драматург доводить, наскільки фальшивим є суспільство, у якому первинним є соціальний статус, а не людський розум і здібності. Шоу – майстер парадоксів, і він ще не раз доведе це у творі.

Еліза доволі швидко опановує літературну мову. Старанна й вимоглива до себе, вона намагається отримати якомога більше знань, вивчає манери пристойної поведінки. “Такого чудового експерименту мені ще ніколи не вдавалося поставити”, – каже Хіггінс Пікерінгу, зовсім не зважаючи на те, що й матеріал, з якого він ліпив “своє створіння”, був найвищого гатунку і якби не Еліза – ця талановита, здібна від природи дівчина, то навряд чи Хіггінсу вдалося б виграти парі. Експеримент закінчується, і Хіггінс з подивом виявляє, що перед ним уже не просто квітникарка, а прекрасна освічена жінка. Легкий подих кохання кружляє над Елізою та Хіггінсом. Професор фонетики звертається до Елізи: “Залиште мені вашу душу”. Однак фінал “Пігмаліона” так само несподіваний, як і вся ця історія. Читач чекає на весілля. І Шоу влаштовує його: всі герої п’єси наприкінці їдуть на вінчання. Але “майстер парадоксу” і тут не забуває про гру: йдеться про весілля не Елізи з Хіггінсом, а батька Елізи та її мачухи. Що буде далі з головними героями, автор залишає вирішувати самому читачеві, хоча в “Післямові” й запевняє, що Еліза вийшла заміж за Фредді. “Все-таки Галатея не зовсім подобається Пігмаліону: надто вже богоподібну роль він відіграє в її житті, а це не надто й приємно”, – закінчує свою драму Бернард Шоу.

На мою думку, драматург у п’єсі відтворює “зворотний” міф. На відміну від античного Пігмаліона, який сам створив прекрасну Галатею, герой Шоу тільки шліфує особистість, яка поступово змінює не тільки себе, але й свого творця. Для аристократа містера Хіггінса. Еліза так і залишиться хоча й здібною і талановитою, але – квітникаркою, людиною з іншого соціального стану. Отже, новий Пігмаліон, на відміну від міфологічного, так і не змінився: “голуба кров”, точніше її відсутність, виявилася сильнішою за кохання.

Якщо ж говорити про те, що кожна людина від природи є талановитою, то й тут драматург спирається на міф. Пігмаліон у міфі бере природний необроблений матеріал (грудку бруду) і створює з нього досконалу красу. Так само Хіггінс “підбирає” на вулиці Елізу Дуліттл і “виліплює” з неї дівчину з гарною вимовою і вишуканими манерами. Але що далі? Квітникарка ніколи не зможе стати “угорською герцогинею”. І тут постає ще одна проблема – відповідальності творців за долю тих, кого вони “створили”. Адже Хіггінс вважає, що, коли закінчиться експеримент, він так само легко може “викинути Елізу в канаву”. Його цікавить лише процес, результат наукової роботи. І аж ніяк не обходять почуття дівчини, яка значно переросла свого творця. “Я людина, а не сміття у вас під ногами”, – говорить Хіггінсу Еліза, яка відчула себе особистістю.

Для Шоу найбільшим парадоксом, за його словами,  було “наше життя”. І в п’єсі “Пігмаліон” драматург це довів повною мірою.