М.М. Пришвин "Таинственный ящик" составить план рассказа

Автор зображує своїх героїв не стільки за до описування зовнішніх проявів їхнього життя (як це робили, скажімо, Бальзак або Діккенс), скільки за до рунтовного й скрупульозного аналізу найтонших порухів їхніх душ, психологічних глибин (славнозвісний «психологізм Достоєвського) у моменти найвищого напруження душевних сил, у так званих «межових ситуаціях». Якщо в текстах інших романістів часто використовуються докладні описи (портрети, інтер’‎єри, пейзажі), то в «Злочині і карі» значно більше діалогів і монологів. Власне авторського «голосу» (що, як ви вже знаєте, притаманне, наприклад, Діккенсу з його прямими звертаннями до читача) у Достоєвського дуже мало. Кожний персонаж має свій неповторний голос, свій тип свідомості. Так, самозакоханий і процвітаючий Лужин мислить і розмовляє зовсім не так, як розумний і втомлений насолодами життя цинік Свидригайлов. «Голос» енергійного й діяльного Разуміхіна абсолютно відрізняється від жовчно-скептичних інтонацій Раскольникова. Тому письменник і зіштовхує думки різних героїв, створює їхні діалоги або полілоги, де звучать рівноправні голоси.

В один из зимних вечеров на окраине Вены в маленьком деревянном доме умирал слепой старик—бывший повар графини Тун. Тихо ворчал в своей будке цепной пес. Он тоже умирал, как и его хозяин, от старости и уже не мог лаять. 

«…Тогда умирающий неожиданно улыбнулся и громко сказал: – Я хотел бы еще раз увидеть Марту такой, какой я встретил ее в молодости. Увидеть солнце и этот старый сад, когда он зацветет весной. Но это невозможно, сударь. Не сердитесь на меня за глупые слова. Болезнь, должно быть, совсем сбила меня с толку. – Хорошо, – сказал незнакомец и встал. – Хорошо, – повторил он, подошел к клавесину и сел перед ним на табурет. – Хорошо! – громко сказал он в третий раз, и внезапно быстрый звон рассыпался по сторожке, как будто на пол бросили сотни хрустальных шариков. – Слушайте, – сказал незнакомец. – Слушайте и смотрите. Он заиграл…»