Причиною Троянської війни було викрадення Парісом Олени, дружини спартанського царя Менелая. Коли Гекуба була вагітна Парісом, вона бачила уві сні, що народила палаючу головешку і що від цієї головешки згоріла вся Троя. Тому Паріса після народження кинули в лісі на горі Іді. Він був знайдений пастухом, виріс міцним і спритним красенем, майстерним музикантом і співаком. Він пас стада на Іде, і був улюбленцем її німф. Коли три богині, спорившие через яблуко розбрату про те, яка з них прекрасніше, надали йому рішення, і кожна обіцяла йому нагороду за рішення на її користь, він вибрав не перемоги і славу, які обіцяла йому Афіна, що не панування над Азією, обіцяне Герой, а любов найгарнішою з усіх жінок, обіцяну Афродітою.
Паріс був сильний і хоробрий, але переважаючими рисами його характеру були чуттєвість і азіатська зніженість. Афродіта незабаром направила його шлях у Спарту, чий цар Менелай був одружений на прекрасній Олені. Покровителька Паріса Афродіта порушила в прекрасній Олені любов до нього. Паріс відвіз її вночі, прихопивши з собою багато скарбів Менелая. Це було велике злочин проти гостинності та шлюбного права. Беззаконник і його рідні, що прийняли в Троє його та Олену, накликали на себе покарання богів. Гера, месниця за порушення подружньої вірності, порушила героїв Греції заступитися за Менелая, почавши Троянську війну. Коли Олена стала дорослою дівчиною, і безліч молодих героїв зібралося сватати її, батько Олени, Тиндарей заприсягнув їх, що всі вони будуть захищати подружні права того, який буде обраний. Вони повинні були тепер виконати цю обіцянку. Інші приєдналися до них по любові до військових пригод, або за бажанням помститися за образу, нанесену всій Греції.
В стихотворении А.А. Ахматовой "Я научилась просто, мудро жить..." эмоциональное состояние героини очень гармонично и умиротворенно. Строчки "Слагаю я веселые стихи/О жизни тленной, тленной и прекрасной" передают всю скоротечность жизни. Однако этот факт не огорчает лирическую героиню. Ее мировосприятие остается ясным, мудрым, спокойным. Это передается через описание оружающей природы: "Когда шуршат в овраге лопухи/И никнет гроздь рябины желто-красной...". Приметы осени в тексте наводят на мысль о некоторой меланхоличности лирической героини. Однако это не тоска. Чувство остается светлым, спокойным, которое утратило свой надрыв.
