а счастье было так возможно,
так
а. пушкин
в романе «евгений онегин» а. с. пушкин обращается к теме судьбы молодого человека 20-х годов xix века. поэта интересуют не только вопросы выбора жизненного пути, общественного служения, но и проблема личного счастья героя. рассказывая о юности онегина, автор уже в первой главе задается вопросом:
но был ли счастлив мой евгений,
свободный, в цвете лучших лет,
среди блистательных побед,
среди вседневных наслаждений?
наверное, многие молодые люди мечтают о такой жизни, какую вел онегин в юности:
бывало, он еще в постеле:
к нему записочки несут.
что? приглашенья? в самом деле,
три дома на вечер
вся жизнь онегина заполнена развлечениями: , рестораны, театр, дружеские пирушки, светские что еще нужно для счастья молодому, богатому и свободному человеку, познавшему «науку страсти нежной» и все премудрости светской жизни? я думаю, что онегин тоже так считал какое-то время. пока он покорял свет, у него не было ни времени, ни поводов для того, чтобы чувствовать себя несчастливым или хотя бы задумываться об этом. хотя пушкин на вопрос «был ли счастлив евгений? » отвечает отрицательно. но это пушкин. он мудрее и старше. и он раньше своего героя понимает, что развлечения и удовольствия быстро и утомляют. тем более, что онегин не легкомысленный, пустой человек, который довольствовался бы забавами и роскошью. и вскоре онегину действительно «наскучил света шум», « хандра им овладела понемногу». покинув свет, онегин пытается занять себя делом. унаследовав от дяди заводы, земли и леса, онегин рад был «прежний путь переменить на что-нибудь».
первое время в деревне евгений увлечен был хозяйственными преобразованиями, но потом «увидел ясно он, что и в деревне скука та же». онегин скучает, но не страдает от одиночества и однообразия жизни. чувства его дремлют. он не знает, что может быть другая жизнь. поэтому, встретив татьяну, онегин, хотя и «живо тронут был», «привычке милой не дал ходу, свою постылую свободу» он потерять не захотел. позже, в письме татьяне, он скажет: «я думал: вольность и покой — замена » свою ошибку он поймет только тогда, когда узнает настоящее чувство. любовь к татьяне откроет ему иную жизнь, наполненную чувствами, желаниями, . , этот период жизни героя можно назвать счастливым. по крайней мере, онегин узнал, что оно есть в жизни. в его жизни появился смысл, цель:
видеть вас,
повсюду следовать за вами,
улыбку уст, движенье глаз
ловить влюбленными
в письме к татьяне онегин признается ей, что любовь заполнила всю его душу, стала смыслом его жизни.
но чтоб продлилась жизнь моя,
я утром должен быть уверен,
что с вами днем увижусь
но прозрение пришло к онегину поздно. выслушав ответ татьяны, онегин понимает, что «счастье было так возможно, так » в этот момент он по-настоящему несчастлив, потому что, только узнав счастье, можно оценить его потерю, осознать всю пустоту и никчемность жизни.
пушкин оставляет своего героя в минуту «злую для него».
сумеет ли онегин заполнить образовавшуюся пустоту служением общественному благу, высокой целью, мы не знаем. «что сталось с онегиным потом? воскресила его страсть для нового более сообразного с человеческим достоинством не силы этой богатой натуры остались без приложения, жизнь без смысла, а роман без конца», — пишет в. г. белинский.
единственное, что нам известно: онегин успел узнать, что счастье есть, что даже ожидание его наполняет жизнь смыслом. и это лучше, чем вечный покой, праздность и скука.
ответ:Однією із найпопулярніших п'єс Бернарда Шоу є його драма "Пігмаліон". Сюжет її навіяний автору давньогрецьким міфом про скульптора Пігмаліона, який закохався у своє створіння — статую прекрасної Галатеї і силою свого кохання ожи-вив її. У п'єсі Б. Шоу історія дещо інша. Зовсім випадково відомий учений-лінгвіст Генрі Хіггінс зустрічається із молодою дівчиною Елізою, яка продавала на вулиці квіти й на парі із полковником у відставці Пікерінгом, який теж займався мовознавством, береться перетворити цю вуличну квіткарку на світську герцогиню. Полковник Пікерінг обіцяє Хіггінсу сплатити все, скільки буде коштувати цей експеримент, ще й до того обіцяє визнати професора найталановитішим педагогом у світі.
Починається незвичайний експеримент. Професор Хіггінс активно береться за справу. Але й завдання в нього не з легких: вулична квіткарка з явно визначеним мессонгрівським діалектом, яка і уявлення не має про світські манери поведінки, повинна в досить-таки короткий відрізок часу опанувати не лише літературну мову, а й набути навичок поведінки, які властиві дамі з вищого світу. Власне кажучи, професорові потрібно створити нову людину, нову особистість. Генрі Хіггінс ретельно береться за свої обов'язки вчителя: старанно й наполегливо навчає дівчину, як правильно вимовляти слова, будувати речення, працює над збільшенням її словникового запасу, слідкує за тим, щоб у мові дівчини не було нічого притаманного її колишньому оточенню. Але йому довелося не лише працювати з Елізою над правилами фонетики й орфоепії. Не менше важило й те, як дівчина вміла поводитися в суспільстві. Хіггінс водив Елізу на концерти класичної музики, в оперу, на художні виставки, навчав, як поводити себе в тій чи іншій ситуації, прищеплював гарні манери.
"Але якби ви знали, як це цікаво — узяти людину й навчити її говорити інакше, ніж вона говорила до цього часу, зробити з неї зовсім іншу, нову істоту. Адже це означає — знищити провалля, яке відділяє клас від класу, душу від душі", — каже Хіггінс.
Проте й учениця була дуже здібна: вона мала тонкий слух, неабиякі лінгвістичні здібності, відзначалася старанністю й дуже швидко у навчанні, підвищувала свою загальну культуру. Та, на свою біду, Еліза закохалася не лише у навчання, а й у свого вчителя. А він, цей експериментатор, зовсім не думав і не цікавився, що у дівчини є душа, людська гідність, що їй властиві якісь високі помисли й почуття.
Його цікавив лише експеримент і його результат, а не його маленьке "піддослідне кроленятко", на яке він зовсім не звертав уваги й не визнавав за рівну йому людину. Еліза була лише об'єктом його дослідження і застосування його методів.
Нарешті настав час іспиту. На пікніку, званому обіді, в опері Еліза поводилася як справжня герцогиня, чаруючи всіх присутніх не лише своєю незвичайною вродою, а й вишуканими манерами й бездоганною літературною мовою. Хіггінс радіє. Честолюбство його потішено. Парі виграно.
"Все-таки це була значна подія. Ми отримали блискучу перемогу", — каже полковник Пікерінг.
Експеримент закінчився вдало. І стомлений Хіггінс заявляє полковнику: "Більше я виробництвом герцогинь не займаюся". І ніхто з них — ні професор Хіггінс, ні полковник Пікерінг — не замислюються над тим, що буде далі з дівчиною. Що вона не діаманти, які на деякий час взяли в заставу, а коли вони вже непотрібні, їх можна віднести назад. Світ, з якого вона вийшла, Еліза вже давно переросла й не може й не хоче повернутися до минулого. Але й майбутнє її досить туманне, її почуттів Хіггінс не поділяє. Як складеться її доля?
"На що я гідна, до чого ви мене пристосували?" — каже вона своєму вчителю. Але ці питання професора Хіггінса зовсім не хвилюють. Більше того, навчивши дівчину правильно й красиво говорити, гарним манерам, сам він у її присутності дозволяє собі нечемно поводитись із нею, навіть вживати негарні слова. Дивиться на Елізу, як на якесь бездушне створіння.
"Я сам зробив це єство із пучка гнилої моркви ковентгарденського ринку", —-виголошує Генрі Хіггінс. І це заявляє професор лінгвістики! Чи не час зайнятися вихованням його самого й завдяки якомусь експерименту розбудити його черству, егоїстичну душу.
А як шкода, що Елізі — гарній, розумній, талановитій дівчині — немає гідного місця в сучасній буржуазній Англії. Слід лише сподіватися, що все ж цей експеримент професора Хіггінса дасть можливість Елізі не розгубитися в цьому жорстокому світі, знайти пристосування своїм набутим знанням, зберегти свою людську гідність.
