найти монолог Огудаловой из бешеных денег

«Життя лиш доти має вартість, – говорив він частенько, – доки чоловік може помагати іншим. Коли він стає для інших тягарем, а хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-будь мав статися тягарем для інших і їсти ласкавий, хоч і як заслужений хліб!»

Я зробив те, що кождий на моїм місці зробив би

будь певний, що скоро се коли-будь буде в моїй силі, то боярин Тугар Вовк

Тухольщині! Правда, і Стрий, і Опір однаково миють її рінисті зелені узбережжя, луги її однаково покриваються весною травами та цвітами, і в її лазуровім, чистім повітрі однаково плавле та колесує орел беркут, як і перед давніми віками. Але все інше як же змінилося!

Робота йшла прудко. Незабаром потік був зовсім замурований. Гнівно закрутилася виром на місці спинена вода, мов не розуміючи, пощо се спиняють її в бігу. Люто плюснула хвиля за хвилею о величезний камінь, кинулась було підгризати спідні, на дні покладені плити, шукати між ними проходу, але все було даремно – всюди камінь та й камінь, щільно стиснений і збитий в одну незломну стіну. Заклекотіла вода. Порушилася в усім своїм ложищу – і стала, зачудувана, спокійна на вид, але а гнівом у її кришталевій глибині. Мов тур, готуючись до нападу, стане, і голову вниз похилить, і роги до землі згинає, і стишиться, щоб опісля разом вирватись із того приниженого положення і кинутися з цілою силою на противника, так і непривична до пут вода тухольського потоку на хвилю притишилася, немов злінивіла, задрімала в плоских своїх берегах, а тим часом набирала сили і смілості до нового, рішучого нападу і тільки стиха перла собою о стіну, немов пробуючи своїх плечей, чи не зможе ними відсунути кинену їй так несподівано запору.

– Обскочили вас тухольці, кажеш? – кликнув він радісно.– І вийти відси не можете? Ну, то богу дякувати! Надіюсь, що й не вийдете вже. Тухольці ціпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити.

– Зраджуючи свій нарід, ведучи монголів через гори… Ні, краще вмерти, ніж так заробляти на вільністьі.

– Життя в неволі нічого не варте, – відказав Максим, – краща смерть!

цілуючи його бліді, спечені уста

Картина Рембрандта «Возвращение блудного сына» была создана незадолго до смерти живописца в 1669 году. На ней изображен финал сюжета из евангельской притчи: младший сын, ушедший некогда из отцовского дома, возвратился, полный раскаяния. Упав на колени перед старым отцом, он уткнулся в его колени, надеясь на прощение.

Данное полотно явилось результатом сомнений и мучительных чувств и переживаний зрелого автора. Он скорбит об утраченной молодости и сожалеет о невозможности изменить текущие дни. Многие искусствоведы и богословы трактовали изображение на картине с точки зрения воплощения земных страстей и божественной первоосновы.

Некоторые исследователи считают, что на картине художник изобразил себя в разных ипостасях, на разных стадиях духовного перерождения. С одной стороны, мастер представляет себя блудным сыном, кающимся в собственных грехах перед своим земным отцом и Богом, который изображён стариком. С другой – это старший сын, в котором воплощается совесть. Здесь же младший сын как символ упрека в грехах молодости. Старый отец принимает блудного сына, невзирая на его ошибки и промахи в жизни, он прощает его и жалеет.
Но стоит заметить, что художник не был чересчур набожным человеком. Он скорее думал по земному и обладал психологией простого человека, которому присущи земные страсти, страхи и переживания. Поэтому можно говорить, что «Возвращение блудного сына» есть иллюстрация того, как в одном человеке в конце его жизни происходит объединение внутреннего, духовного и внешнего, подверженного страстям мира.
В данном случае мытарь (блудный сын) содержит в себе воплощение сферы «дьявольских страстей», то есть молодости художника. Старший сын – совесть и мораль, основанные на божественных и общественных устоях.
Внутреннее «я» Рембрандта видно в центре картины. Он как бы наблюдает за тем, что происходит вокруг него. При этом он смотрит не только на персонажей картины, но и на зрителя, вовлекая его в свой мир переживаний.