Жила собі дівчина. Дожила до двадцяти п'яти років і померла. Що говорять у таких випадках?
Що була вона вродлива. І розумна. Що любила Моцарта, Баха, бітлів. І мене. Якось, коли вона звалила в одну купу цих світочів музики й вашого покірного слугу, я спитав, за яким усе-таки принципом мають розподілятись її лаври, й вона, всміхнувшись, відказала: "За алфавітним". Я тоді, пригадую, теж усміхнувся. А тепер — сиджу й гадаю: а як, власне, мене в тому списку було записано? Якщо на ім'я, то я стояв за Моцартом. Якщо ж на прізвище — то десь між Бахом та бітлами. І так і так виходить не перше місце, й це чомусь страшенно мене гризе: я ж бо звик скрізь бути першим. Гени, фамільна спадковість!
На останньому курсі я взяв собі за звичку працювати в бібліотеці Редкліффа[1]. Не тільки через те, що там є на кого — і на що! — подивитись (і я таки дивився й задивлявся), а передусім тому, що в цій бібліотеці стояла справжня тиша, мене там ніхто не знав і від роботи не відривав, та й одержати книжку з фонду обов'язкової літератури було легше.
А втім, як водиться у нас у Гарварді, за день до заліку з історії я ще не тримав у руках жодної книжки з обов'язкового списку. Отож, зайшовши до бібліотеки, я пішов прямо до видачі, з наміром узяти один-єдиний том, який, сподівався, і вивезе мене завтра. На видачі чергували двоє дівчат. Одна висока — з тих, що грають у теніс і в усякі інші ігри. Друга — в окулярах, учена мишка. Я обрав чотириокого Гризуна Науки.
— Дайте мені "Пізнє середньовіччя".
Вона скоса глянула на мене:
— Хіба у вас немає бібліотеки?
— Наскільки мені відомо, студенти Гарварда мають право користуватися вашою бібліотекою.
— Ви мені про закон, містере Шпаргалето, а я вам — про етику. У вас у Гарварді — п'ять мільйонів книжок. А у нас тут — злиденні кілька тисяч.
Ото ще надлюдина в спідниці. Це з тих, мабуть, що вважають: якщо студенток у Редкліффі вп'ятеро більше, ніж студентів у Гарварді, то це означає, що дівчата вп'ятеро розумніші від хлопців. За інших обставин я залюбки позбиткувався б з неї — я це вмію,— але сьогодні мені дозарізу потрібна була та клята книженція.
— Слухайте, мені дуже потрібна та клята книженція.
— Чи не можна без вульгарностей, містере Шпаргалето?
— Чого це ви охрестили мене Шпаргалето?
— Того, що вигляд у вас такий: багатий, та дурний,— відповіла вона, знімаючи окуляри.
— От і не вгадали. Я бідний, але розумний.
— Це я бідна і розумна, містере Шпаргалето. А ви — ні.
Вона виклично дивилася на мене своїми карими очима. Ну гаразд, оте "багатий" я б іще проковтнув, але за "дурного" спуску не дам, і гарні очі тебе не виручать.
— Який це йолоп сказав вам, що ви розумні? — питаю.
— Я сама знаю. От з вами я, приміром, і кави за одним столом не пила б.
— А я вас ніколи й не за би.
— От вам і доказ,— зраділа вона,— доказ того, що ви дурний.
Объяснение:
из басен ивана андреевича крылова больше всего мне нравится басня «свинья под дубом». в ней автор высмеивает невежество, глупость, эгоизм, ность, лень.
все эти человеческие недостатки и пороки воплощены в образе главного героя басни — свиньи. всё, что нужно свинье, — жёлуди. но она не понимает даже того, что их даёт ей дуб, корни которого свинья подрывает. её эгоизм крылову передать такие слова: «наелась желудей досыта, до отвала», «наевшись, выспалась под ним», «жирею». свинье всё безразлично, даже то, что она губит дерево, которое даёт ей пищу:
«пусть сохнет, — говорит свинья, —
ничуть меня то не тревожит;
в нём проку мало вижу я;
хоть век его не будь, ничуть не ,
лишь были б жёлуди: ведь я от них жирею».
противопоставлением образу свиньи является об раз ворона, который олицетворяет воспитанность знания.
ещё один герой басни — дуб — называет свиньи «». ведь она питается дубу спит под ним, однако не только не его за это, но и подрывает его корни!
читая басню, мы понимаем, что её герои не случайно наделены человеческими чертами, ведь в действительности свинья, ворон и дуб не умеют разговаривать. используя приём аллегории, через образ животных крылов высмеивает человеческие недостатки так, свинья — это олицетворение невежества.
мораль басни заключается в следующих строках:
невежда также в ослепленье бранит науки и ученье,
и все учёные труды,
не чувствуя, что он вкушает их плоды.
с героем басни — свиньёй — крылов сравнивает людей, которые не замечают даже очевидного, не ценят того, что дает им природа, не стремятся к знаниям. из-за своей ограниченности такие люди не понимают, что всё окружающее их — это «плоды» природы и знаний, которыми они пользуются.
мне нравятся басни крылова, потому что, обличая в них людские пороки, автор призывает людей стать лучше. его произведения не потеряли свою значимость и сегодня.
