У п”єсі Генріха Ібсена “Ляльковий дім” розповідається про сімейне життя Нори і Торвальда. Торвальд був заможним чоловіком, у нього було все - робота, сім”я, затишний дім і любляча дружина Нора. Шлюб цих двох осіб нагадував п”єсу у ляльковому будиночку. Чоловік був дуже толерантний, поважав себе і вважав, що брехні не повинно бути в їхньому сімействі. Проте одного разу все помінялося. Коли чоловік Нори був хворим, вона робила все, щоб вилікувати його, але їй не вистачало грошей. Тоді вона почала підробляти підпис свого батька на документах, тобто, вчинила злочин. Нора розуміла, що цього Торвальд не пробачить їй ніколи, якщо дізнається, хоча за цим вчинком стояло бажання врятувати його життя.
Нора потроху сплачувала борги, в які потрапила, рятуючи його. Коли про таке становище дізнався її чоловік, він був у сильному розпачі. Він хотів вигнати Нору із дому, казав що вона недостойна виховувати їхніх дітей, але його позиція різко помінялася, коли чоловік, який видав Норин секрет, сказав, шо не розкриє цю таємницю нікому.
Саме тоді Торвальд заспокоїв свою жінку і сказав, що у них буде все добре, оскільки ніхто не дізнається про її вчинок. Але Нора після довгих роздумів вирішила піти із дому, в якому її сприймають за ляльку.
Я вважаю, що Нора була варта кращого ставлення до себе з боку своєї сім*ї, оскільки любила свого чоловіка і готова була на все заради Торвальда. А він натомість був ладен вигнати її із дому за те, що вона підписувала фальшиві документи, щоб добути грошей і врятувати йому життя. Саме через це вона покинула своїх дітей і чоловіка, хоча їй було дуже боляче усвідомлювати, що ніколи, можливо, не побачить своїх діток.
Відкритий фінал п'єси не дозволяє визначити, що чекає Нору: перемога або поразка, загибель або «нове життя». Адже Нора живе не своїм життям. Вона сама зізнається, що відчуває себе лялькою, що нею завжди керували - спочатку батько, потім чоловік. Мені шкода її.
Его судьба трагична. Григорий Печорин выслан из Петербурга за некую “историю” (очевидно, за дуэль из-за женщины) на Кавказ, по дороге с ним приключается еще несколько историй, он разжалован, снова отправляется на Кавказ, затем некоторое время путешествует и, возвращаясь из Персии домой, умирает. За все это время он очень много пережил сам и во многом повлиял на жизнь других людей. За свою жизнь Печорин разрушил много человеческих судеб — княжны Мери Лиговской, Веры, Бэлы, Грушницкого.. .Почему же так получилось?
Ведь Печорина можно назвать весьма неординарным, умным, волевым человеком. У него широкий кругозор, высокая образованность, культура. Он быстро и верно судит о людях, о жизни в целом. Кроме того, его отличает постоянное стремление к действию. Печорин не может удержаться на одном месте, в окружении одних и тех же людей. Не от этого ли он не может быть счастлив ни с одной женщиной, даже с той, в которую влюблен? Через некоторое время его одолевает скука и он начинает искать чего-то нового, не думая о тех, с кем был рядом. Печорин пишет в своем дневнике: “...тот, в чьей голове родилось больше идей, тот больше действует; от этого гений, прикованный к чиновничьему столу, должен умереть или сойти с ума... ”
Героя лермонтовского романа не устраивает такая судьба, и он действует. Но при этом Печорин тратит свои силы на действия его недостойные. Он разрушает гнездо “мирных” контрабандистов, похищает Бэлу, добивается любви Мери и отказывается от нее, убивает на дуэли Грушницкого.. .Мы видим, что Печорин не считается с чувствами других людей, практически не обращает на них внимания. Можно сказать, что поступки этого человека глубоко эгоистичны. Тем более эгоистичны, что он себя оправдывает
В дневнике Печорина мы читаем: “...Первое мое удовольствие подчинять моей воле все, что меня окружает; возбуждать к себе чувство любви, преданности и страха — не есть ли первый признак и величайшее торжество власти”. Его внимание к женщинам, желание добиться их любви — это потребность его честолюбия, жажда подчинить своей воле окружающих.
Об этом говорит его любовь к Вере. Ведь между Печориным и Верой стояла преграда — Вера была замужем, и это привлекало Печорина, который стремился добиться своего вопреки любым обстоятельствам.
Но любовь Печорина к Вере все-таки больше, чем просто интрига.
Когда он получил ее последнее письмо, то “как безумный, выскочил на крыльцо, прыгнул на своего коня и пустился во весь дух догонять ее”. Веру он не догнал, оставшись в степи без лошади, которая упала под ним. Тогда он упал на мокрую траву и заплакал, пишет Лермонтов. Вера была единственной женщиной, которую Печорин любил по-настоящему.
В минуту грусти Печорин рассуждает: “Зачем я жил, для какой цели я родился? А, верно, она существовала, и, верно, было мне назначение высокое, потому, что я чувствую в душе моей силы необъятные. Но я не угадал своего назначения, я увлекся приманками страстей пустых и неблагородных”.
