Здравствуй Дориан, а вернее его подобие. Извини за грубость, это не оскорбление, а грустная действительность. В этом письме я не намерена осуждать тебя или оценивать твои поступки, а лишь хочу высказать свое мнение по поводу происходящих с тобой событий.
Я не думаю, что твоя душа до совершения тобой преступления против самого себя ,была чиста и не испорчена, но она у тебя была. И уже этим нужно было гордиться и беречь ее как подарок данный нам свыше. У тебя был дар притягивать к себе людей, буквально сводить их с ума, ты мог влиять на их действия, заставлять думать о себе. Они были как дети- наивны и беззащитны, а ты хладнокровен и безразличен. В тот момент, когда ты любовался своим портретам и произнес, что хочешь оставаться всегда молодым и красивым, решалась твоя судьба. Ты даже не зная того, сам для себя все решил. Желая быть всегда красивым и всем нужным, ты не понял главного, а именно: молодость и внешняя красота уходят, но остается что-то большее, то, что накапливается за весь период жизни, то, что позволяет нам радоваться и радует других. Оно не видимо как воздух, но так же жизненно необходимо. Это то, без чего ни один человек жить не может жить, его неотделимая частица, расставшись с которой обрекаешь себя на вечные муки и скитание по свету. Дориан, ты самое несчастное существо. Ведь ты сам отдал свою душу и тем стал красивой обложкой в пустой книге, а вернее в книге без страниц!
Твое самолюбие росло с каждым днем. Чем больше оно становилось, тем несчастней становились люди любящее тебя. Когда ты опомнился, было уже поздно, обратного пути не было. Ведь нельзя вернуть к жизни мертвеца, так и тебя, Дориан, нельзя было вернуть.
Псевдо друг, псевдо любимая, лорд Генри, которым ты восхищался, но на самом деле тебе до него, как собственно и до всех остальных не было ни какого дела. Твоим поступкам нет оправдания, но не буду об этом, это твой выбор, правда за него поплатился сполна ни только ты, но и невинные люди.
Смерть стала для тебя подарком, цени это, хотя ты уже не сможешь это сделать.
Герой повісті Ернеста Хемінгуея «Старий і море» Сантьяго — старий самотній рибалка, який протягом 84 днів виходив у море з однією думкою: спіймати рибину «на тисячу фунтів чистої ваги». 40 днів зі старим у море виходив його юний друг Маноліно, який любив, поважав Сантьяго, прислухався до слів старого, вчився не тільки вправно рибалити, а й думати про все, що оточує людину. Батьки хлопчика забороняли йому рибалити зі старим, бо вважали, що Сантьяго вже став справжнім невдахою, адже за останні дні він майже нічого не зловив, але рибалка вірив, що на 85-й день йому неодмінно пощастить. Він був упевнений в собі, вірив у свій досвід, фізичну силу.
Письменник не подає розгорнутої портретної характеристики Сантьяго. Він каже, що в рибалки «все було геть старе, крім очей, — вони мали колір моря і блищали весело й непереможно». Очі людини — це дзеркало її душі, отже, душа рибалки була молодою, веселою, завзятою. Вона не схотіла миритися зі старістю, противилася немочі тіла.
На 85-й день Сантьяго вийшов у море один, без Маноліно, і піймав-таки величезну рибину, про яку так довго мріяв. Тепер рибалку непокоїла думка, як її приборкати і тим самим довести в першу чергу самому собі, що він ще чогось вартий, що він залишився справним рибалкою. Сантьяго розуміє, що в нього на гачку супротивник, якого буде важко подолати, але вірить у свою перемогу. Довгі дні точилася боротьба між благородною, сильною, спритною морською істотою і розумною, впертою людиною. Розум переміг: рибина геть виснажилася, і старий останнім зусиллям волі, майстерності убив свого супротивника. За все своє довге життя Сантьяго не бачив такої величезної рибини. Рибалка використав свій шанс, довів у першу чергу самому собі, що старе тіло ще повне снаги, життєвої енергії, що його зранені руки вправні, а голова ясна.
Двобій з рибиною було виграно, але на здобич рибалки вже чатували морські пірати — акули. Вони здалеку почули запах свіжої крові й ринулися по сліду, як гончі пси. Хижаки нахабно накинулися на здобич, відривали великі шматки ласого м'яса, зовсім незважаючи на старого рибалку. Сантьяго знову прийшлося вступити в двобій. Та акул було багато, місце однієї забитої займали інші ненажери, а рибалка був дуже далеко в морі. Він розумів, що, поки дістанеться берега, акули залишать від його здобичі тільки хребет, але до останнього не припиняв боротьби.
До краю виснажений, з розбитими руками, без здобичі старий рибалка пізно вночі причалив «до вузького клаптика ріні під стелями», сам виштовхнув човен з води, взяв щоглу на плечі й, тільки ступивши на тверду землю, зрозумів, як він стомився. А ранком біля човна зібралося багато рибалок. Вони захоплено розглядали кістяк величезної риби, який було прив'язано до човна. Це все, що залишили акули від здобичі старого.
Сантьяго прожив велике, сповнене тяжкої праці життя. Він був вправним рибалкою, але частіше його здобич діставалася чи то морським, чи то в людській подобі акулам, які були завжди поряд, і їхні «хижі, хряскотливі, всежерні щелепи», «вищир зубів» були готові ухопити все, що добував старий важкою, виснажливою працею.
Та попри все те. Сантьяго був щасливою людиною, адже до глибокої старості він зберіг молодечу силу в руках, здатність захоплюватися природою, любов до моря, повагу до братів-рибалок і захоплення спритністю та благородством морських істот.
