ЧЬИ ЭТО СЛОВА? ПО РОМАНУ ЕВГЕНИЙ ОНЕГИН
1 «Мой дядя самых честных правил,
Когда не в шутку занемог,
Он уважать себя заставил
И лучше выдумать не мог.
2 Какое низкое коварство
Полуживого забавлять,
Ему подушки поправлять,
Печально подносить лекарство,
3 Минуты две они молчали,
Но к ней Онегин подошел
И молвил: «Вы ко мне писали,
Не отпирайтесь. Я прочел
Души доверчивой признанья
4 примите исповедь мою:
Себя на суд вам отдаю

Письменник досягає цього різними художніми знахідками. так, в усмішці «ох, і лікували нас він, змальовуючи бабу палажку, яка «значно професоріша від самого професора», її методи лікування, виділяє композиційно в окремі частини медичну спеціалізацію жінки, що стоїть на варті охорони здоров’я сільського населення: хірургічні хвороби, хвороби на очах, зубний біль, жіночі хвороби. усмішка «газета – дуже велике діло» має іншу особливість. вона починається такими рядками: «я тут не натякатиму про те, що таке газета. усі знають, шо це діло дуже велике й дуже поважне. недарма ж її (газету) звуть шостою державою. я тільки розкажу, як треба користуватись газетою, щоб вона справді йшла до діла…» такий серйозний початок усмішки контрастує з подальшою оповіддю, власне, це доведення думки від протилежного. йдеться про сільського трудівника, отож, корисність газети в його господарст стверджується детально, послідовно і теж за певними рубриками (як і у творі «ох, і лікували нас…»), наприклад: жнива, молочарство, пасічництво.. але найпотрібніша газета в справі виховання дітей. цим власним відкриттям гуморист щиро ділиться з читачем: «…дітей одною’ газетою не виховаєш, треба збирати всі газети і підшивати одну до другої, як зшиток. і от як не слухає ванько, берете той зшиток та його по голові: - не слухаєш, сукин ти сину! а для чого я газету передплачую? ! іта р-р-раз! р-р-раз! і дитина після того як свята: і батька поважає, і до школи ходить, і богу молиться…» проте у своєму щоденникові остап вишня занотовує: «все життя гумористом! господи! збожеволіти можна від суму! » чи не парадоксальні ці твердження? ні, бо автор вишнівських усмішок підмітив саму природу сміху, гумору, що часто виростає з контрасту, зокрема веселого і сумного. така й іворча натура гумориста: пильно підмічати в житті всі негаразди, вади, болі, пропускати їх крізь своє серце, а потім шукати дотепне, влучне слово, щоб дошкульно висміяти чи доброзичливо покепкувати над ними. завдання це нелегке: як же треба любити людину, щоб, глузуючи з неї, дбати про її і всієї нації моральне здоров’я! сам остап вишня щиро зізнається: «умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу! у моєму сміхові завжди бачив народ…» найвищий гонорар для гумориста – веселий блиск в очах народу. у щоденнику «думи мої, думи…» письменник міркує, що ж є основою праці літератора, і переконливо стверджує: талант і чесність. чесність – значить правдивість, неможливість спекулятивних тем, оцінок, творчості за вказівкою зверху («чево ізволіте? ямб? на скільки порцій? ! » – кредо прикажчика в літературі).

Хроното́п (от др.-греч. χρόνος, «время» и τόπος, «место») — «закономерная связь пространственно-временных координат»[1]. Термин, введённый А. А. Ухтомским в контексте его физиологических исследований, и затем (по почину М. М. Бахтина) перешедший в гуманитарную сферу. «Ухтомский исходил из того, что гетерохрония есть условие возможной гармонии: увязка во времени, в скоростях, в ритмах действия, а значит и в сроках выполнения отдельных элементов, образует из пространственно разделенных групп функционально определенный „центр“»[2]. Ухтомский ссылается на Эйнштейна, упоминая «спайку пространства и времени» впространстве Минковского. Однако он вводит это понятие в контекст человеческого восприятия: «с точки зрения хронотопа, существуют уже не отвлеченные точки, но живые и неизгладимые из бытия события»[3].