Як том і беккі вибралися з печери

Объяснение:

Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний... Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч... Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського "Краса врятує світ". Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами — відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!

Бідність: "Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці"; "...жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв. Жили вони в
залiзничному барацi при самiсiньких колiях".
Працелюбність, жага до знань: "найбільша радість Климка - покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано".
Успіхи в навчанні: "...тільки з письма інколи мав "посередньо".
Вимушена самостійність, здатність у такому малому віці самостійно доглядати за собою: "...зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину - він умів і сам".
Доброта, співчутливість: "Климко видлубав у кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пеляну, а сам швидко пішов геть".
Самовідданість: "...йшов, напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги", "А зараз треба мені назад, мене там ждуть…".