Которые умнее, те берут что есть, которые поглупее — те ничего не получают, и всякий сам учится .
2)Много хорошего было бы на свете, так его и за хорошее не считали бы.
3)Разве ты сам – не жизнь? Другие люди живут без тебя и проживут без тебя. Разве ты думаешь, что ты кому-то нужен? Ты не хлеб, не палка, и не нужно тебя никому.
4)Вот какое дело, товарищи: смотрел в свое сердце этой ночью и не нашел места в нем старой вольной жизни моей. Радда там живет только — и все тут! Вот она, красавица Радда, улыбается, как царица! Она любит свою волю больше меня, а я её люблю больше своей воли, и решил я Радде поклониться в ноги, так она велела, чтоб все видели, как её красота покорила удалого Лойко Зобара, который до неё играл с девушками, как кречет с утками. А потом она станет моей женой и будет ласкать и целовать меня, так что уже мне песен петь вам не захочется, и воли моей я не Так ли, Радда? — Он поднял глаза и сумно посмотрел на неё. Она молча и строго кивнула головой и рукой указала себе на ноги. А мы смотрели и ничего не понимали. Даже уйти куда-то хотелось, лишь бы не видеть, как Лойко Зобар упадет в ноги девке — пусть эта девка и Радда. Стыдно было чего-то, и жалко, и грустно.
5)Ты славную долю выбрал себе, сокол. Так и надо: ходи и смотри, насмотрелся, ляг и умирай — вот и всё!
6)Какому дьяволу нужно, чтобы люди горе горевали? Кто это любит слушать, как стонет, разрываясь от горя, человеческое сердце?
Відповідь:
Моє враження від новели Рея Бредбері "Посмішка"
Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її "хазяїв". Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину "Мона Ліза", яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. "У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи." Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати... Сім'я зустріла його хропінням та стусанами с У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: "Посмішка, чудова посмішка..."
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний... Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч... Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського "Краса врятує світ". Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами — відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!
Пояснення:
