Ватсон (доктор Ватсон, вар. пер. Уотсон) — постоянный спутник Шерлока Холмса. Врач по образованию, военный хирург, закончивший Лондонский университет в 1878 г., выполняет функцию летописца деяний Холмса. Во время англоафганской войны (1878-1880) ружейная пуля разбила ему плечо. По собственному признанию, не выносил никакого шума. Появившись в Лондоне, некоторое время жил в гостинице, потом снял комнату на Бейкер-стрит с работавшим в химической лаборатории больницы Шерлоком Холмсом, которого ему представили как чудака, энтузиаста некоторых областей науки, но человека порядочного. Правдивый, прямой и обходительный одновременно, обладающий чувством справедливости, надежный и трогательно привязанный к Холмсу, В. наделен множеством прекрасных качеств. Его присутствие рядом с Холмсом в повествовании возвышает Холмса, который кажется недосягаемым в своих достоинствах даже на фоне столь порядочного человека, как В. Он сравнивает Холмса с Дюпеном Эдгара По. Но Холмс невысокого мнения о Дюпене и его приемах. Один из приемов, в результате использования которого Холмса и В. воспринимают как в действительности существовавших личностей, как раз и заключается в том, что они обсуждают литературных персонажей, себя в их ряд не включая, подчеркивая тем самым свою «настоящность».
Объяснение:
Объяснение:
За своє життя я встигла прочитати багато різних творів. Кожен із них по-своєму цікавий, про кожен можна багато говорити. Але я хочу зупинитися на творі, який прочитала цього літа. Це новела О. Генрі «Останній листок». Автор уславлює людську віру у життя, взаємодо , стверджує – не за яких умов не можна втрачати надію на краще.
Події новели відбуваються у сумній, сірій квартирі, де мешкають дві подруги-художниці. Уява хворої на пневмонію дівчини пов’язує залежність її життя з листям плюща, що опадає. З останнім опалим листочком воно скінчиться. Неймовірно, жахливо! Та Джонсі справді марніє щохвилини, рахуючи листочки, які цупко тримаються гілочки.
З таким ходом справ не може миритися подруга. Сью шукає до і знаходить її там, де, здавалося б, ні на що не можна сподіватися. Вчинок невдахи-художника Бермана врятував ситуацію: листочок, намальований ним на стіні будинку, не міг полетіти слідом за вітром тож й повернув Джонсі віру у те, що вона буде жити. Шкода лиш Бермана, який, застудившись під час роботи, помирає. Але, я гадаю. він буде жити у пам’яті дівчат, у шедеврі, який залишився на стіні, у свідомості читачів твору.
Новела «Останній листок» сповнила мене якимось неймовірними почуттями, не дитячими думками про своє життя. Я зрозуміла, як важливо вірити у життя, бути готовим до іншим у скрутну хвилину.
