я думаю, що оповідання олдриджа джеймса «останній дюйм» – це історія про те, як важливо, щоб діти й батьки розуміли й любили один одного. головні герої оповідання – батько й син. батька кличуть бен. він був пілотом, але втратив роботу. а саме головне, мені здається, що він втратив свою сім’ю. його дружина залишила його, тому що не могла жити в аравії, де бен працював. вона виїхала на батьківщину. а його десятилітній син залишився з ним тільки тому, що джоанна вирішила не забирати його із собою: він був їй не потрібний. «так він і залишився ні із чим, якщо не вважати байдужої дружини, який він не був потрібний, так десятилітнього сина, що народився занадто пізно й, як розумів у глибині душі бен, чужого їм обом – самотньої, неприкаяної дитини, що у десять років почував, що мати їм не цікавиться, а батько – стороння людина, різкий і небагатослівний, не знаючий, про що з ним говорити в ті рідкі хвилини, коли вони бували разом».
мені дуже шкода хлопчика. я думаю, що це занадто важко для дитини – з дитинства почувати й думати, що ти нікому не потрібний, навіть своїм батькам. хоча бен іноді й пробував стати ближче до свого сина, звичайно це ні до чого не приводило. так, один раз він навіть хотів навчити дэви літати:
«бен якось спробував повчити хлопчика керувати літаком, і хоча син виявився дуже тямущим і досить швидко засвоїв основні правила, кожний окрик батька доводив його до сліз…»
я думаю, що бен просто не любив свого сина. він завжди мріяв, що заробить грошей і поїде в канаду в пошуках роботи. а його відправить до матері в нову ію. мені здається, що коли дитини люблять, то не прагнуть позбутися від нього, як тільки з’явиться можливість. і от коли старому льотчикові запропонували роботу, він вирішив взяти із собою сина. бен повинен був зняти для телекомпанії акул під водою, у їхній рідній стихії. знімати треба було в акулячій бухті, на червоному морі. коли вони летіли до бухти, то бачили навколо на багато кілометрів тільки пустелю: «усе було недвижимо й мертво. сонце випалювало тут усяке життя, а навесні на тисячах квадратних миль вітри здіймали на повітря маси піску й відносили його на ту сторону індійського океану, де він і залишався навіки на дні морському». от у якім небезпечному місці вони повинні були приземлитися: якби в них раптом зламався літак, то вони б загинули
під час польоту бен пошкодував, що взяв сина із собою: він уже не вірив, що вони зможуть полюбити один одного. коли вони приземлилися, батько як і раніше розмовляв із сином різким тоном. «бен знав, що тон у нього різкий, і завжди дивувався сам, чому він не вміє розмовляти із хлопчиком». я думаю, що це тому, що він не займався вихованням дитини з дитинства: «коли дитина народилася, почав ходити, а потім ставав підлітком, бен майже постійно бував у польотах і подовгу не бачив сина…». коли бен почав спускатися під воду знімати акул, те спочатку все йшло добре. але в другий раз скоїлося ихо. коли він прив’язував принаду, то вимазався кров’ю, і акула напала на нього. бен відбивався як міг і зрештою врятувався, зміг вибратися на берег. він був живий, але його руки й ноги були изранени, і він втратив багато крові. вибравшись, він знепритомнів, а коли отямився, то зрозумів: «справи його зовсім погані. але відразу зрозумів, що треба щось робити: якщо він умре, хлопчик залишиться один… єдиною надією врятувати хлопчика був літак, і дэви прийде його звістки. не було ні іншої надії, ні іншого виходу». я думаю, що тут він надійшов як теперішній чоловік. він, минаючи кров’ю, зробив всі, щоб урятувати сина. бен довго заспокоював хлопчика. спочатку він спробував прикрикнути на нього, але потім зрозумів, що син і так дуже наляканий, і з ним треба говорити спокійно й ласкаво. бен керував дэви, коли той перев’язував його й тяг до літака. коли вони добралися до машини, батько, щоб побадьорити його, сказав:
- у житті можна зробити все, що завгодно, дэви.
так він готовив сина до думки, що той зможе вести літак. коли вони забралися в кабіну, хлопчик уже перестав боятися й під керівництвом тата підняв машину в повітря. після зльоту, коли його батько знепритомнів, дэви виявився на великій висоті за штурвалом літака зовсім один. йому було дуже страшно, і в цьому немає нічого дивного: йому адже було всього десять років. але він був схожий по характері на свого батька – сильний духом і сміливий: «залишившись один на висоті в три тисячі метрів, дэви вирішив, що вже ніколи більше не зможе плакати. у нього на все життя висохнули сльози». так дитина стала зовсім дорослим
В этой сказке отрицательный образ царицы противопоставляется положительному образу молодой царевны. И, хотя они обе обладают прекрасной внешностью, характеры их абсолютно противоположные.
Именно за счет описания характера и поступков мачехи складывается ее отрицательный образ.
Из слов автора мы понимаем, что она красивая, но при этом «гордая», «своенравная» и «ревнивая».
Пушкин отмечает, что она умна, но свой ум она использует не во благо, а во вред окружающим — пытается погубить свою падчерицу.
Из ее отношений с волшебным зеркалом можно сказать, что она очень любит, когда ей льстят. Зеркало было говорить только правду, но правда не устраивала ее, она желала слышать только то, что хотела.
Мачеха дважды пыталась убить молодую царевну, что говорит о ее коварстве. А судя по тому, как она общалась со своими слугами, можно отметить, что она очень грубая.
Автор сам несколько раз называет мачеху злой — и это в полной мере отражает ее духовное состояние. В конце она сама себя отравила этой злобой и умерла.
В завершение можно сказать, что злая мачеха в сказке Пушкина является ярким примером того, что внешняя красота может быть очень обманчива. И что важнее любой внешности красота и чистота души.
Объяснение:
