25 . проанализируйте, , эпизод романа а.с. пушкина «капитанская дочка» с встречей гринева и пугачёва в берской слободе по плану:
1. tема
2. mecто дeйcтвия
3. xapaктеpистика пepcoнажeй и иx пocтyпкoв
4. oписание внeшности, дeтaли пopтpeтов
5. koмпозиция эпизoдa
6. язык эпизoдa и cpeдства xyдожественной выpaзитeльности.

Вобщем-то, "герой нашего времени", это не рассказ, милочка.. это - роман. роман “герой нашего времени” — самое зрелое и крупное произведение михаила юрьевича лермонтова, вдумчивого писателя-философа. главный герой романа — григорий александрович печорин — достойное продолжение пушкинского онегина и следующий за ним в галерее “лишних людей”. печорин — молодой аристократ, активно вмешивающийся в окружающую жизнь. с первых же страниц романа перед нами предстает герой, неравнодушный, любознательный, желающий взять от жизни как можно больше. вначале мы не понимаем мотивов его поступков, нас удивляет необычная эксцентрическая натура молодого человека. печорин крадет понравившуюся ему девушку, не думая о тех действиях, которые могут последовать за этим поступком. он искренне верит, что влюблен в “деву гор”, что эта любовь станет спасительным мостиком, по которому герой сможет перейти в новую для него, полную смысла, жизнь: “когда я увидел бэлу в своем доме, когда в первый раз, держа ее на коленях, целовал ее черные локоны, я, глупец, подумал, что она ангел, посланный мне сострадательной ” но вскоре григорий александрович понимает тщетность надежд: “я опять ошибся: любовь дикарки немногим лучше любви знатной барышни”,— признается он максиму максимычу. постепенно в борьбе с обществом печорин теряет свою активность, становится равнодушным, холодным созерцателем. если в главе “тамань” григорий александрович активен, даже любопытен, то глава “мери” являет нам уже инфантильного человека, плывущего по течению, только отъезд веры (женщины, которую он глубоко и искренне любит) на короткое время возрождает в нем желание кардинально изменить свою жизнь. мы видим отчаяние и слезы героя: “при возможности потерять ее навеки вера стала для меня дороже всего на свете — дороже жизни, чести, счастья! . лошадь пала.. я остался в степи один, потеряв последнюю надежду.. я упал на мокрую траву и как ребенок ” мы радуемся, что “человек” в печорине не умер, он еще способен глубоко и искренне любить. но порыв кончается быстро. перед нами опять сдержанный, холодный, тайно человек. при встрече с печориным рассказчика поражают глаза героя: “они не смеялись, когда он смеялся! . это признак — или злого нрава, или глубокой постоянной грусти.. взгляд его — непродолжительный и тяжелый, оставлял после неприятное впечатление нескромного вопроса и мог бы казаться дерзким, если б не был столь равнодушно спокоен”. что же произошло с героем, почему он из активного, талантливого и пытливого человека становится подобием личности? в своем журнале-дневнике печорин объясняет причину своего перерождения: “я был готов любить весь мир — меня никто не понял: и я выучился ненавидеть. моя бесцветная молодость протекла в борьбе с собой и светом: лучшие мои чувства, боясь насмешки, я хоронил в глубине сердца: они там и умерли.. я сделался нравственным ” какое горькое признание! что остается нашему герою? он путешествует в надежде хоть как-то скоротать век или найти свой безвременный конец. на вопрос максима максимыча: “а когда вернетесь? ” — печорин сделал знак рукой, который можно было перевести следующим образом: вряд ли! да и зачем? . горький итог жизни. думаю, что поменять "мы" на "я" у вас - ума хватит.

У головного героя гаряче і любляче серце. Він не терпить несправедливості, він відважний. Часом Міо дуже важко, часом він впадає у відчай і навіть плаче, але все ж таки здійснює свій подвиг і стає героєм. Образ Міо дано в розвитку. Спочатку це самий звичайний хлопчик, але думка про визначене йому подвиг (про нього розповідають в старій легенді, яку нашептав Міо казковий колодязь), про страждання людей надає йому мужності. До кінця твору Міо знаходить і батьківську любов і дружбу, домагається виконання всіх своїх заповітних бажань. Самовідданість, відвага, почуття обов’язку, підтримка друзів ведуть його до перемоги. Образи тітки Едлі та дядька Сікстена Опікуни Mio; не любили хлопчиків; крикливі, постійно сердиті; жадібні; не любили дитячого сміху; жорстокі; постійно ображали Mio; байдужі до долі хлопчика. Образ Юм-Юма Зовнішність — хлопчик дев’яти років, із каштановим чубом та карими очима. Соціальне становище — син садівника. Вчинки — готовий прийти на до Риси характеру: добрий, щирий, кмітливий, любить пригоди, веселий, безкорисливий у дружбі, щедрий, підтримає у складній ситуації, вміє берегти таємниці. Образ тата-короля Тато Mio є королем Країни Далекої. Свого сина він шукав дуже давно, а коли знайшов, був невимовно щасливим. Король дуже любить природу та свій сад. Проте, найбільше він любить свого сина і слухати, як він сміється у саду («…Я люблю пташиний спів, люблю музику своїх срібних тополь, але найдужче люблю слухати, як сміється в садку мій син…») Король щедрий і люблячий батько, підтвердженням цього є той факт, що як тільки він дізнався, що Mio любить коней, то подарував синові золотогривого Міраміса. Mio уже не боїться свого батька, він йому цілковито довіряє. («…Хоч би що я зробив, він дивитиметься на мене ласкавими очима так, як дивився тепер…»). Образ Като Като – жорстокий лицар. Вперше про нього Міо почув від Юм-Юма. «І коли він сказав ці слова, навколо ніби дмухнуло крижаним холодом, і Міраміс затремтів. І мене теж обсипало морозом, коли я вимовив ці слова. – Атож, жорстокий лицар Като,- сказав Юм-Юм, а Міраміс заіржав так, що голос його став схожий на крик». Нонно, пастушок, розповів, що його братів забрав Като. «На ці слова Міраміс за вікном так заіржав, наче хто його вперіщив батогом. Усі ягнята злякано кинулись до своїх матерів, а всі вівці забекали так, наче надійшла їхня остання година». Батько-король розповів Міо про Землю Чужинецьку, що там живе лицар Като. «Коли він вимовив його ім’я, по трояндовому садку ніби промчав лихий вихор. Білі пташки поквапились до своїх гнізд. Жалібник голосно закричав і замахав великими чорними крильми. Багато трояндових квіток миттю зів’яло… І тієї миті в срібних тополях загуло, ніби від бурі. Багато листя з них попадало, і коли воно летіло додолу, здавалося, ніби хтось плакав». Хлопчик Їрі розповів, що його сестричку забрав лицар Като. «Коли він вимовив те ім’я, повітря навколо нас стало холодне, мов крижане. Високий соняшник миттю зів’яв і всох, а метелики, що літали навкруги, попадали і вже не підводились». Злий лицар, володар сусіднього королівства, вторгається у мирне життя чарівної країни. І люди не можуть бути щасливі, бо зло поряд. Като не сприймають ні люди, ні природа. Шлях темного лицаря веде до руйнувань та знищення: Мертвий Ліс, неродюча кам’яна земля, Мертве Озеро, голод, отупілі прислужники, темрява. Образ Като — не конкретний персонаж, швидше, частина загального зла. Це символ, алегорія безжалісної сили, яка прагне знищити кожного, хто не схилиться перед нею, не дозволить перетворити себе на бездушного і бездумного виконавця чужої волі. Спочатку образ здається дуже по-верховим та неглибоким, мальованим лише чорною фарбою, найтемнішою на світі. Але сам Като страждає від свого кам’яного серця не менше, ніж його жертви. І ненавидить більше за всіх лицаря Като лише сам Като. Є злочинці, які розуміють, що вони творять зло, у глибині свого серця прагнуть звільнення від лихого вміння. Це ті, хто став жорстоким від страждань, чия душа скам’яніла. Чи не тому Като викрадав дітей та перетворював їх на птахів, що хотів знайти свою душу, не завжди ж він був лихим? Але зло породжує лише зло. Лише вогняний меч здатний розбити міцну оболонку і визволити з полону пташину людської душі.

Джерело: http://dovidka.biz.ua/mio-miy-mio-golovni-geroyi/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua