Выразил свои сомнения, свое негодование, свою скорбь в великолепной поэме "Пугачев". В этой драме история не была для Есенина самоцелью, он не стремился детализировать крестьянские войны. В стихах больше просматривается современная Россия, нежели времена Екатерины Второй. Романтический цвет, в который окрашены фигуры Пугачева и его сподвижников, несет в себе кровавый сполох двадцатых годов двадцатого века. Патетика монологов Пугачева и Хлопуши, мечта и стремление восставших "новой жизнью жить" — все это идиллические сомнения и надежды автора. И все же Пугачев в поэме явно и подчеркнуто одинок. Почти как сам Есенин. И ностальгическая тоска ("Как же смерть? Разве мысль эта в сердце поместится, когда в Пензенской губернии у меня есть дом? "), и надрыв духовный ("Неужель под душой так же падаешь, как под ношей? ") типичны для автора поэмы. Внимательного читателя "Пугачева" обязательно остановят некоторые особенности стиля этой поэмы. В таких строках, как "Ржет дорога в жуткое пространство", "Пучились в сердце жабьи глаза грустящей в закат деревни", и во многих других отразилось переживавшееся тогда Есениным увлечение имажинизмом. Это сказывалось в прихотливости образной системы, нарочитом соединении разнородных лексических слоев, вычурности метафор, повышенной эмоциональности, почти "крикливости" стиха. Тем не менее многие строки сохранили прежний есенинский стих Колокол луны скатился ниже, Он, словно яблоко увянувшее, мал. Благовест его лучей стал глух. Уже на на шесте громко заиграл В куриную гармонику петух.
Считается, что трагический конец героя и предательство сподвижников показали, как Есенину становится чужда идеализация крестьянства. Так ли это? Есенин был порабощен городом, но из деревни он тоже вырос, как вырастают из штанишек. Ему некуда было возвращаться, именно поэтому бунт был замкнут на себя и неизбежно обречен.
Читаючи комедію Мольєра "Міщанин-шляхтич", мимоволі думаєш, що великий драматург якимось містичним чином побачив і наш час - сучасних Журденів, коли люди неосвічені, часом навіть малограмотні, прагнуть здобути і титул, і владу. Журдени ніколи не вмруть, поки існуватимуть ті, хто вважає, що можна купити те, що не дано природою. Подекуди герой Мольєра викликає навіть співчуття - адже він хоче чогось навчитися! Але те, як він це робить, викликає тільки сміх. У нього немає найголовнішого - природного розуму, природного здорового глузду, який є навіть у простого селянина. Він заводить дружбу з людьми, що потихеньку обкрадають його. Він приймає авантюриста Доранта, тому що в того є титул і гарні манери, і відштовхує чесного Клеонта, тому що гой не дворянин. Він носить коштовний, але смішний і чудернацький одяг... Ну чим не "новий росіянин" із сучасного анекдоту? Але, яким би смішним не був Журден зі своїми претензіями на дворянство, він усе-таки виший від своєї жінки, що заперечує освіту взагалі. Інша річ, що в прагненні наслідувати дворянство зовні, він одягається в безглузді убрання ("Усі добродії так носять"), безглуздо поводиться ("Егей, два моїх лакеї!"). Але повернемося до нашого часу. Хіба не нагадує це тих, хто "із бруду в князі"? На жаль, дурість людська не знає меж. "Не місце прикрашає людину, а людина місце"; "Як не коваль, то й рук не погань" - ці і подібні до них прислів'я дуже мудрі. Мольєр говорить нам: головне не в титулі і не в гарних манерах, за ними можуть ховатися безпросвітна дурість і неуцтво. На жаль, журдени жили, живуть і житимуть. Вони будуть намагатися купити собі розум, манери, родовід або щось подібне. Але Мольєр ще понад триста років тому показав, до чого це все приводить.
0,0(0 оценок)
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota
Оформи подписку
