Видел я берега Кубани
и сторожевые станицы –
любовался нашими казаками.
А.С. Пушкин
Еще при жизни великого поэта Александра Сергеевича Пушкина (1799–1837) современники называли его имя в ряду славных имен, составляющих гордость великой русской нации. «Это был… не только великий русский поэт своего времени, но и великий поэт всех народов и всех веков… слава всемирная», - так восторженно писал о А.С. Пушкине известный критик В. Белинский.
На долю поэта выпала задача огромной культурно-исторической важности, казалось бы, непосильной для одного человека, но гигант Пушкин с этой задачей справился блестяще, ибо творческий путь его был стремителен и плодотворен. Первое стихотворение Пушкина появилось в печати, когда поэту исполнилось 15 лет, а в возрасте 37 лет его уже не стало…
А.С. Пушкин побывал на Кубани всего один раз, во время своей поездки на Кавказ с семьей генерала Николая Николаевича Раевского-старшего.
Весной 1820 года поэт был выслан из Петербурга за участие в кружке «Зеленая лампа», литературном филиале тайного политического общества, созданного для борьбы с самодержавием и крепостничеством; с назначением в канцелярию наместника Бесарабии генерала Инзова. Добравшись до Екатеринослава (г. Днепропетровск), где в те дни размещалась канцелярия наместника, Пушкин, искупавшись в Днепре, простыл и заболел. В то время через город проезжал прославленный герой Отечественной войны 1812 года генерал от кавалерии Николай Николаевич Раевский (1770 – 1829), которому медиками было предписано лечение на Кавказских минеральных водах.
Вместе с генералом ехали на Кавказ и его младшие дети: дочери Софья и Мария, а также младший сын Николай, уже имевший чин ротмистра лейб-гвардии Гусарского полка, давний приятель Пушкина еще по Царскому Селу, когда поэт учился в лицее.
В одной из бедных хижин Екатеринослава Николай Раевский-младший и обнаружил больного Пушкина. По Николая штаб-лекарь Рудаковский, который сопровождал генерала на Кавказ, осмотрел больного поэта и прописал ему курс лечения, а Николай упросил грозного родителя взять Пушкина с собою на Кавказ. Будучи человеком довольно либеральных взглядов, генерал Раевский, зная истинные причины ссылки Пушкина на юг России, уладил отпуск поэта с его начальством, добрейшим Иваном Никитичем Инзовым, генералом от инфантерии, и Пушкин получил разрешение выехать на Кавказ.
Двадцатилетний поэт с большой радостью воспринял известие, что ему разрешена дальняя поездка. В конце мая семейство Раевских вместе с Пушкиным переправилось через широкий Днепр невдалеке от коварных порогов, где некогда обреталась запорожская вольница, впоследствии воспетая с великим вдохновением Н.В. Гоголем.
Путешествия в те годы были лишены самых элементарных удобств, они были к тому же длительными и тяжелыми, поэтому в жизни людей, их совершающих, оставались большими событиями и запоминались на всю жизнь. Никакого транспорта тогда, кроме лошадей, не существовало. На почтовых станциях часто не только нельзя было достать продукты, но и даже получить стакан чаю. Поэтому бывалые люди везли с собою провиант в специальных ящиках-погребках; самовары, угли к ним, а кто победнее, те обходились простыми чайниками.
Поезд Раевских состоял из открытой коляски с откидным верхом и двух четырехместных карет. В одной карете ехали дочери с бонной мисс Мяттен и компаньонкой дочерей татаркой Зарой, которую все звали Анной Ивановной. Во второй карете ехал сам генерал с доктором, а Николай с Пушкиным впереди, в упомянутой коляске.
На почтовых станциях при замене лошадей было слышно, как ямщики говаривали: «Второй яблочком разговляется»; «На второй и нищий яблочко съест любит нас». В те же дни отмечался и Успенский пост, когда на трапезе разрешалось пить вино и кушать рыбу. Все это на базарах можно было купить у веселых казачек. Путешественники, особенно молодые мужчины, делали это с особым удовольствием. Пушкин прибыл на Кавказ не с пренебрежительностью, с которой приезжали сюда многие русские дворяне, а с любовью русского народа к многочисленным народам Кавказа. И покидал его не как пресыщенный завоеватель, а с душевным восторгом, который возник в нем под влиянием величавой природы Кавказа, и гуманным чувством к населяющим его горцам, ведущим борьбу за свою независимость.
Вскоре генерал Раевский известил командующего войсками на Кавказской линии генерала К.К. Сталя и войскового атамана Черноморского казачьего войска полковника Григория Кондратьевича Матвеева, что он будет следовать в Крым через Ставрополь и Черноморию.
Одновременно генерал Раевский обратился с и к наместнику Кавказа генералу от инфантерии Алексею Петровичу Ермолову, старому боевому товарищу, с оказать содействие в безопасном проезде в Крым по землям, находившимся в его ведении. Ермолов живо откликнулся из далекого Тифлиса двумя распоряжениями: генералу Сталю и полковнику Матвееву, чтобы они обеспечили безопасный проезд генерала Раевского вдоль подчиненных им кордонных линий.
Объяснение:
Прометей – це міфічний герой. Його створили ще в Стародавній Греції. Світ навколо був жорстоким, відбувалися постійні війни. Правителі одних держав намагалися завоювати інші народи. І в країнах тирани знущалися зі свого народу. Людям потрібен був захисник. І Прометей став цим героєм.
Прометей захотів до людям. Він вирішив дати їм вогонь, який палав на Олімпі. Вогонь здатен освітлювати все навколо. Титан мав велике і благородне серце, тому став на до людям. Прометей навчив людей будувати житло, обробляти землю за до тварин. Крім того, навчив їх рахувати і писати. Прометей навчав смертних лікуватися цілющим зіллям, знаходити путь по зорях і лету птахів, користуватися щедрими дарами природи.
Він став символом свободи, боротьби за краще життя. Вогонь,
подарований титаном, полегшив життя первісним людям. А Прометей за це отримав пекельні муки. Ця стародавня легенда живе у віках. І кожен народ хоче мати свого Прометея. І ніякий тиран не зумів погасити вогонь боротьби за свободу і кращу долю.
Розум Прометея, сила духу, альтруїзм і мужнє страждання заради їхнього щастя завжди хвилюватимуть прийдешні покоління.Ім’я Прометея буквально означає “той, що думає наперед”, тобто бачить майбутнє. Образ Прометея знайшов втілення в трагедії Есхіла “Прометей закутий”. Прометей не лише бачить майбутнє, а й творить його. Він – великий творець культури людства.
Люди оцінили вчинок Прометея. Адже донині пам’ятаємо ми цю давню легенду. Не згас на землі вогонь, подарований Прометеєм. Зараз на згадку про самопожертву мужнього титана люди носять металеві каблучки і перстені з коштовним камінням. Більшість людей задумуються, чи потрібна була така самопожертва, чи вартує навіть найгероїчніший вчинок таких пекельних страждань? Я ж відповім —звичайно. Тому що найвища мета Буття — навчитися підкорювати свої власні потреби суспільним, загальнонародним. Ось чому нас вчить Прометей.
Зевс для Прометея не тільки тиран, а й заздрісник, який не може простити титану того, що він викрав для людей небесний вогонь і залишився непохитний. Прометей не тільки не кається, але й кидає виклик громовержцю. Він пишається тим, що зробив людей схожими на себе.
Хтось може сказати, що Прометей безсмертний, тому йому було легше зважитись на героїчний вчинок і самопожертву. Це не так, тому що вічні муки страшніші за смерть. А усвідомлення наслідків свого вчинку і невідворотності покарання вимагає найбільшої мужності і самовіддачі для втілення своїх задумів. Також Прометей осмілився протистояти богам і вступитися за знедолених. Він боровся за справедливість, рівність, братерство людей достойних кращої долі, ніж вони мали. Прометей — це борець за свободу і захист людей, один із найшляхетніших міфічних образів світу. Він не просто благодійник, а й мученик заради людства. Тому йому ставлять пам’ятники, часто оспівують у літературі та інших видах мистецтва.
Саме таких людей, як Прометей, зараз дуже мало, бажано, щоб їх побільшало. Але трапляються такі люди, що готові віддати життя за свободу свого народу. Одним із таких людей є мій прадід Василь Омелянович Макух.
Це було 5 листопада 1968 року напередодні річниці червоної революції. Несподівано Василь Макух здійснив акт самоспалення, облившись бензином. Живий смолоскип палав на Хрещатику, останніми словами Василя Макуха був крик: “Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!”. 6-го листопада Василь Макух помер від несумісних з життям опіків. Це був протест проти поневолення українського народу. Прогресивна світова спільнота схиляє голови перед героєм.
Ще з юних літ він боровся за свободу України. Його зловили раненько, зачепили гаком за ноги і волокли. Йому відрізали стопу ноги і кинули в табір на знищення і тортури, що його ще більше загартувало. Нікого не видав і не покаявся. Майже десятирічне ув’язнення в таборах Мордовії. У нього була єдина мета — продовжити боротьбу за Україну.
Прожив Василь Макух мало, пройшов тернисту дорогу, іншого виду протесту не знайшов. Щастя не зазнав, але має право на пам’ять.
Також у всьому світі широко відоме ім’я студента Яна Палаха, який здійснив акт самоспалення у Празі на знак протесту проти окупації Чехословаччини радянськими військами. По смерті Палаха усе суспільство Чехословаччини піднялося на боротьбу з радянськими окупантами.
Сьогодні у Чехії Ян Палах є національним героєм, про нього знімають фільми. Його смерть об’єднала чехів і словаків у потужний рух опору.
Їх вогонь буде вічно горіти в наших серцях, в нашій пам’яті. Ніхто не в змозі загасити дарунок Прометея.
Я думаю, що якби я опинилася в ситуації, коли треба було б зробити героїчний вчинок для людей України, не задумуючись зробила б це. Адже Прометей тому і є вічним образом загальнолюдського значення, що знаходить чисельні застосування в літературах різних народів і часів. А я ще додала б і в житті.
Объяснение:
надеюсь )))
