Карбон (лат. Carboneum, C) — хімічний елемент IV групи періодичної системи Менделєєва. Відомі два стабільні ізотопи І2С (98,892 %) іІЗС (1,108 %).
Вуглець відомий із глибокої давнини. Деревне вугілля служило для відновлення металів із руд, алмаз — як дорогоцінний камінь. Значно пізніше почав застосовуватися графіт для виготовлення тиглів та олівців.
У 1778 p. K. Шеєле, нагріваючи графіт із селітрою, виявив, що при цьому, як і при нагріванні вугілля із селітрою, виділяється вуглекислий газ. Хімічний склад алмаза був встановлений у результаті дослідів А. Лавуазьє (1772) із вивчення горіння алмаза на повітрі й у результаті досліджень С. Теннанта (1797), який довів, що однакові кількості алмаза й вугілля дають при окисненні рівні кількості вуглекислого газу. Карбон як хімічний елемент був визнаний тільки в 1789 р. А. Лавуазьє. Латинську назву carboneim Карбон отримав від carbo — вугілля.
Середній вміст Карбону в земній корі складає 2,3 • 10-2 % за масою. Карбон накопичується у верхній частині земної кори (біосфері): у живій речовині 18 % Карбону, у деревині — 50 %, у кам'яному вугіллі — 80 %, у нафті — 85 % в антрациті — 96 %. Значна частина Карбону літосфери зосереджена у вапняках і доломітах.
Число власних мінералів Карбону — 112, винятково велике число органічних сполук Карбону — вуглеводні й їхні похідні.
З накопиченням Карбону в земній корі пов'язані нагромадження і багатьох інших елементів, що сорбуються органічною речовиною й осаджуються у вигляді нерозчинних карбонатів і т. ін.
У порівнянні із середнім умістом Карбону в земній корі, людство у винятково великих кількостях видобуває Карбон із надр (вугілля, нафта, природний газ), тому що ці копалини — основні сучасні джерела енергії.
Карбон широко розповсюджений також у космосі; на Сонці він займає четверте місце після Гідрогену, Гелію й Кисню.
ФІЗИЧНІ Й ХІМІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ
Відомі чотири кристалічні модифікації вуглецю: графіт, алмаз, карбін і лонсдейліт.
Графіт — сіро-чорна, непрозора, жирна на дотик, дуже м'яка маса з металевим блиском.
Алмаз — дуже тверда кристалічна речовина. Кристали мають кубічну гра-нецентровану решітку (А = 3,560Е). Помітне перетворення алмаза на графіт гається при температурах понад 1 400 °С у вакуумі або в інертній атмосфері. При атмосферному тиску й температурі близько 3 700 °С графіт випаровується.
Рідкий вуглець можна отримати при тиску вищому за 103 МПа, і температурах вищих за 3 700 °С. Для твердого вуглецю (кокс, сажа, деревне вугілля) характерним є також стан із неупорядкованою структурою — «аморфний» вуглець, який не являє собою самостійної модифікації; в основі його будови лежить структура дрібнокристалічного графіту. Нагрівання деяких різновидів «аморфного» вуглецю вище за 1 500—1 600 °С без доступу повітря викликає їхнє перетворення на графіт. Фізичні властивості «аморфного» вуглецю дуже сильно залежать від дисперсності частинок і наявності домішок. Густина, теплоємність, теплопровідність і електропровідність «аморфного» вуглецю завжди вища, ніж графіту.
Лонсдейліт знайдений у метеоритах і отриманий штучно; його структура й властивості остаточно не встановлені.
Електронна конфігурація зовнішньої оболонки атому Карбону 2s22p2
Для Карбону характерним є утворення чотирьох ковалентних зв'язків, обумовлене збудженням зовнішньої оболонки до стану 2s'2p3:
Тому Карбон здатний однаковою мірою як притягати, так і віддавати електрони. Хімічний зв'язок може здійснюватися за рахунок утворення sp3-, sp2- і sp-гібридних орбіталей, яким відповідають координаційні числа 4, 3 і 2. Кількість валентних електронів Карбону й кількість валентних орбіталей однакові — це одна з причин стійкості зв'язку між атомами Карбону.
1. При прибавлении к раствору цитрата избытка известковой воды на холоду осадка не образуется. При нагревании же выпадает хлопьевидный осадок цитрата калия, при охлаждении (в закрытой колбе) вновь растворяющийся.
2. Нагревают 5 мл 1%-ного раствора лимонной кислоты с 1 мл реактива Дениже (5 г окиси ртути растворяют в смеси 20 мл концентрированной серной кислоты и 100 мл воды при нагревании до кипения) и прибавляют несколько капель 2%-ного раствора пер-манганата калия. Жидкость обесцвечивается и выпадает белый кристаллический осадок:
Промытый осадок растворяется в растворе хлорида натрия с образованием хлорида ртути и ацетон-дикарбоновой кислоты, которая с хлоридом железа дает малиново-красное окрашивание. 3. Реакция образования пентабромацетона
К водному раствору лимонной кислоты или цитрата в очень разбавленной серной или азотной кислоте (но не соляной) прибавляют
2-5 капель 0,1 н. раствора перманганата калия и нагревают в течение непродолжительного времени до 30-40° (только не кипятить!). Как только раствор побуреет или помутнеет от незначительного выделения двуокиси марганца, прибавляют 1-2 капли раствора ок-салата аммония и 1 мл 10%-ной серной кислоты, при этом жидкость становится прозрачной. Затем прибавляют несколько капель бромной воды. При этом выделяется кристаллический осадок пента-бромацетона.1
4.Глюкоза даёт синее окрашивание с свежеприготовленным Сu(OH)2. Даёт реакцию серебрянного зеркала с Ag(NH3)2OH/
