Протесты абулхаир хана и приказы

Между реками Западной Двиной и Вислой жили литовские племена, которые объединились в Великое княжество Литовское для того, чтобы обороняться от немецких рыцарей. Оно образовалось в середине XIII века и ко второй половине XIV века при князе Гедимине достигло огромного размера. Под властью Великого княжества Литовского ( в связи с монголо – татарским игом) оказались земли бывшего Киевского государства, в которых складывались и развивались украинская и белорусская народности, а также Западная Русь со Смоленском.

Государственным языком Великого княжества Литовского был русский, законы были также взяты из Древней Руси. Литовские феодалы старались подавить самостоятельность русских, украинских и белорусских земель.

К концу XV века происходит объединение русских земель в единое государство. Этому усиление верховной власти и возросшее общение между русскими землями. Объединение страны необходимо было для борьбы с внешними врагами. Этот процесс занял почти два с половиной столетия. Постепенно на основе прежней древнерусской народности оформились три новых народа – русский (или великорусский), украинский и белорусский. У них было общее происхождение, много общего в языке и культуре, но у каждого были и свои особенности.

В конце XVI - первой половине XVII века началась освободительная война украинского и белорусского народов против Речи Посполитой и борьба за воссоединение с Россией.

Во главе освободительного движения встал Богдан Хмельницкий. Царь Алексей Михайлович и патриарх Никон активно поддерживали идею воссоединения, которое объединило бы все православные народы.

В 1653 году Земский собор, созванный в Московском Кремле, вынес решение о воссоединении русского, украинского и белорусского народов. Польше была объявлена война. В 1654 году Переяславская рада ратифицировала решение Московского Земского собора.

Изменился титул русского царя – царь Алексей Михайлович и его сын царь Федор Алексеевич титуловались – «великий государь царь и великий князь всея Великия и Малыя и Белыя России самодержец».

Дипломатична служба Богдана Хмельницького, Дипломатична служба Української козацької держави — група посадовців Української козацької держави 1648–57, які виконували функції спеціалізованої державної структури, що займалася проведенням зовнішньої політики. Утворена за традиціями Війська Запорозького і діяла без оформлення у відповідну спеціальну установу. Управління цією службою здійснювалося старшинською радою (див. Рада генеральної старшини) й гетьманом. Рада розробляла напрями зовнішньої політики, умови угод і договорів. Гетьман здійснював практичне керівництво зносинами з іншими країнами: приймав і відправляв іноземні посольства та вів з ними переговори, інструктував українських послів і заслуховував їхні звіти, брав участь у виробленні найважливіших дипломатичних актів і підписував їх. Поточну роботу виконувала Генеральна військова канцелярія, писарі якої готували відповідну документацію.

Упродовж 1648 зусилля дипломатичної служби Української козацької держави спрямовувалися на збереження військово-політичного союзу з Кримським ханством, пошук порозуміння з Османською імперією, залучення правителів Московії й Трансільванського князівства до боротьби за корону в Речі Посполитій. 1649–53 основна увага приділялася досягненню визнання з боку Польщі й інших країн незалежності Української козацької держави, запобіганню створення антиукраїнської коаліції, пошуку надійного протектора (див. Протекторат). Протягом 1654–57 служба займалася формуванням антипольського союзу держав, нейтралізацією політики Польщі й Криму, возз'єднанням західно-українського регіону з козацькою Україною, захистом внутрішнього суверенітету від посягань царського уряду. Важливою сферою діяльності дипломатів 1648–57 був збір різноманітної інформації про характер міжнар. відносин, внутр.-політ. становище потенційних союзників і противників, їхню військ. потужність тощо.

На основі козац. традицій склався власний церемоніал прийому іноз. гінців, посланців і послів, ведення з ними переговорів та організації безпеки їхнього пересування теренами д-ви, постачання для них і конвою продовольства й фуражу. Форма прийому (як правило, в Чигирині) залежала від рангу (гонець, посланець, посол) особи, яка приїжджала з візитом, політ. статусу того, хто її посилав, і важливості покладеної на неї дипломатичної місії. Участь гетьмана в зустрічі посольств практикувалася рідко; цю функцію виконував хтось із ген. старшин чи полковників. Чл. посольств отримували помешкання неподалік від місця проживання Б.Хмельницького, їх брали на утримання скарбниці. Існували відмінності в ритуалах аудієнцій для послів різних країн, що зумовлювалося врахуванням традицій їхньої дипломатичної служби та політ. цілями укр. уряду. Секретні питання обговорювалися лише гетьманом наодинці з послом в окремій кімнаті. Прикметними рисами етикету були інтенсивність переговорного процесу та його швидке завершення.

Д.с.Б.Х. мала у своєму складі перекладачів, знавців доріг, людей, пристосованих до мандрівного життя, секретарів посольств, посланців і послів. Функцію останніх переважно виконували полковники й ген. старшини, які уповноважувалися гетьманом укладати угоди й договори. Склад і чисельність посольств залежали від важливості дорученої їм дипломатичної місії. Велика увага приділялася оформленню відповідної документації. Листи, адресовані монархам, підписувалися гетьманом й скріплювалися печаткою. Інколи гетьман вдавався до титулатури "Божою милістю", що використовувалася європейськими монархами. Практикувалися різноманітні стилі написання листів до іноз. правителів і глав урядів, що було зумовлено враховуванням узвичаєних у тих чи ін. країнах норм етикету. Як правило, зміст укладених договорів в Українській козацькій державі не розголошувався і був відомим дуже обмеженому колу осіб.

Объяснение: вроде так