Опишіть розвиток культури україни у16ст.​

Томирис - царица саков, а именно по сведениям древнегреческого историка Геродота масагетов. Она прославилась благодаря победой над Киром, персидским царем, завоевавший много стран в 530 году. Изначально Кир сватался к Томирис. Но Томирис была умна, и поняла что он хочет, чтобы она стала его женой, не из-за любви, а из-за того что он хотел завладеть ее землей. Армия Кира хитростью и коварством заманили сына Томирис в ловушку. Саки напали на маленький отряд персов, празднуя свою победу, они наткнулись на их фальшивый лагерь наполненый вином. Тогда персы многих саков убили, некоторых взяли в плен, в их числе был Спаргапис. Он был горд, и когда узнал о своей участи, покончил жизнь самоубийством. Томирис потерявший единственного сына решила страшно отомстить Киру. В битве армия Томирис победила персов, Кир сам был убит. И как говорил Геродот, она приказала наполнить кожаный мешок с кровью, опустила туда голову Кира со словами: "Ты хотел крови, так пей ее досыта". О Томирис была написана книга Булата Жандарбекова "Саки", а в этом году был снят фильм о царице Томирис, также образ Томирис был очень популярен в искусстве.

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані зі зростанням значення та авторитету міст, збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV—XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони — осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV—XV ст., де й виникло явище Відродження.

Донині в науці точиться дискусія щодо того, куди віднести епоху Відродження: вважати її завершальним етапом Середньовіччя чи першим акордом епохи Нового часу? Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом. З одного боку, Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально), а з іншого — тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху. Тому велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою. Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у той час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому тому діячі епохи розуміли, що повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше — погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.