Криза Римської республіки відноситься до тривалого періоду політичної нестабільності та соціальних заворушень, що завершилися знищенням Римської республіки та її перетворення у Римську імперію, приблизно з 134 р. до н. е. до 44 р. н. е.
Точні дати кризи невідомі, оскільки Рим коливався між нормальним соціально-економічним станом та кризою протягом багатьох десятиліть[1].
Подібним чином, причини і атрибути кризи змінювалися протягом десятиліть, і включали в себе поширення рабства, розбою, внутрішні і зовнішні війни, земельну реформу, винахід болісних нових покарань[2], розширення римського громадянства та зміну складу римської армії[3].
Сучасні вчені також не можуть дійти єдиного висновку щодо природи кризи. Традиційно розширення громадянства (з усіма його правами, привілеями та обов'язками) було негативно оцінено Саллустом, оскільки це спричинило внутрішній розбрат, виникнення суперечок з італійськими союзниками Риму, рабські повстання та бунти. Однак інші вчені стверджували, що, оскільки республіка означає res publica — справа людей (тобто основною цінністю для держави є людина і соціум) — бідних та безправних громадян не можна звинувачувати в тому, що вони намагаються задовольнити свої законні скарги[4].
Объяснение:
вроде правильно
продолжалась с 49 по 45 года до н. э. и была одним из последних крупных внутренних конфликтов в Римской республике перед установлением империи. Она началась со столкновений Гая Юлия Цезаря (100—44 до н. э.), его политических сторонников (популяров) и верных ему легионов против оптиматов, которых возглавлял Гней Помпей Великий.
Боевые действия длились четыре года на территории многих римских провинций: Италии, Африки, Иллирии, Египта, Испании, Ахеи. Победу одержал Цезарь, что позволило получить ему статус пожизненного диктатора. Несмотря на то, что через год он был убит, эти события впоследствии привели к падению республиканского строя и установлению монархической власти Октавиана Августа, приёмного сына Цезаря.
