Римська держава пройшла три етапи розвитку: 1-й (VIII - VI ст. до н. е.) - царський; другий (509-31 до н. е.) - республіканський, третій - імперський (31 до н. е. - 476 н. е.). Перший період - це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Найшвидше цей процес здійснили етруски, з культурою яких пов'язаний період IX - IV ст. до н. е.
Вирішальну роль тут відіграло землеробство з використанням плугу, волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливи, льон. Високого рівня досягли ремесла, зокрема керамічне, залізоробне, кам'яне будівництво. Торгували з Південною Італією, Сіцілією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. карбували монети. В VII-VI ст. до н. е. з розкладом родового ладу в етруському суспільстві формуються рабовласницькі відносини. Але історія їх утвердження пов'язана не з етрусками, які не втримали свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.
Період ІІІ - І ст. до н. е в історії господарства був переходом від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римські громадяни називалися патриціями) мали у власності 2 югера (0,5 га) землі, а у володінні - ділянку общинної землі, вели окреме господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями. Плебеї не мали політичних і громадських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу кметів (залежних людей).
Економічну основу могутності патриціанських родів становили громадські землі, які збільшувались в результаті воєн, захоплених або приєднаних територій сусідніх племен. Третина завойованих земель оголошувалась суспільним фондом. З неї утворювались великі помістя патриціїв. Плебеї цих земель не одержували.
До плебеїв відносили або поневолене, або прибуле населення, а також безземельних вільних корінних жителів. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями, до обрання на жрецькі посади. Більшість плебеїв займалася землеробством, торгівлею, ремеслом.
Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування общинного землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення суперечностей між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, і плебеями обумовили розклад общинних відносин.
Протягом VІ-ІІІ ст. до н. е. в Італії склалось рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було в основному домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Туллія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римське населення на 5 категорій не за родовими, а за майновими ознаками.
Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. Закони XII таблиць (середина V ст. до н. е.) як збірник правових норм захищали приватну власність, економічні й політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клієнтели, боргове рабство. У другій половині IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення общинних земель, встановити норму володіння в 500 югерів (125 га) і норму для випасу худоби (100 голів великої і 500 - дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства.
Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся Італія. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства.
ІІ - І ст. до н. е. були періодом розвитку рабовласницького господарства, що набуло класичних форм. Економічне піднесення продовжувалося в перші два століття н. е. в межах Римської імперії. Раби відігравали роль основної виробничої сили в усіх галузях господарства. В І ст. до н. е. в Італії налічувалося близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. До міських відносились слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювало в ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але основна частина - в сільському господарстві. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло перетворювати своїх громадян на рабів. Переважало приватне рабовласництво, значення державного було незначним.
Объяснение:
А генваря в 3 день послал царь и великий князь из слободы ко отцу своему и богомолцу к Офонасию, митрополиту всея Русии, с Константином Дмириевым сыном Поливанова с товарищи, да список, а в нем писаны измены боярские и воеводские и всяких приказных людей, которые они измены делали и убытки государьству его, до его государьского возрасту, после отца его, блаженые памяти великого государя царя и великого князя Василия Ивановича всея Русии; и царь и великий князь гнев свой положил на своих богомолцев на архиепископов, и епископов, и на архимандридов, и на игуменов, и на бояре своих, и на дворецкого и конюшего и на околничих, и на казначеев, и на дьяков, и на детей боярских, и на всех приказных людей, опалу свою положил в том: после отца его блаженные памяти великого государя Василия, при его государстве, в его государьские несовершенные лета. бояре и все приказные люди его государства людем многие убытки делали и казны его государьские тощили, а прибытков его казне государьской никоторой ни прибавляли. также бояре его и воеводы земли его государские себе розоимали и другом своим, племени его государьские земли роздавали и держачи за собою бояре и воеводы помесья и вотчины великия, а жалования государьские кормленые емлючи, и собрав себе великие богатства, и о государе и о его государьстве и о все православном християнстве не хотя радети, и от недругов его от Крымского и от Литовского и от Немец не хотя крестианства обороняти, наипаче же крестьяном насилие чинити, и сами от службы учали удалятися, и за православных крестиян кровопролите против безсермен и против Латын и Немец стояти не похотели; и в чем он государь бояре своих и всех приказных людей, также и служилых князей и детей боярских похочет которых в их винах понаказати и посмотрити, и архиепископы и епископы и архимандриды и игумены, сложась с бояры и с дворяны и с дьяки и со всеми приказными людми, почали по них же государю царю и великому князю покрывати. И царь и государь великий князь, от великие жалости сердца, не хотя их многих изменных дел терпети, оставил свое государство и поехал, где вселитися, идеже его государя бог наставит. К гостем же и к купцом и ко всему православному крестианству града Москвы царь и великий князь прислал грамоту с Костянтином Поливановым, а велел перед гостьми и перед всеми людьми ту грамоту прочести, дьяком Путилу Михайлову и Ондрею Васильеву; а в грамоте своей к ним писал, чтобы они никоторого сумления не держали, гневу на них и опалы никоторые нет.
