Визрівання передумов скасування кріпацтва. Скасування кріпацтва в Західній та Східній Україні. Економічний розвиток у пореформений період
Наприкінці ХVІIІ ст., після поділу Польщі, більша частина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Східна Україна тих часів поділялася на такі частини: Лівобережжя (Чернігівська і Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, Подільська і Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губернія) та Новоросія (південна, або степова, частина, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії). Кожна з цих частин мала свої особливості в розвитку економіки. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, які використовували працю кріпаків, що гальмувало розвиток капіталізму. На Правобережжі та в Степовій Україні переважали великі латифундії; ця обставина сприяла розвитку капіталістичних відносин. Особливо це стосується Степової України, де був найнижчий процент кріпаків. Перед реформою 1861 p. він становив у Правобережній Україні, де кріпацтво існувало з давніх часів, 58% загальної кількості населення, в Лівобережжі — 35%, у Південній Україні — 25%; пересічно по всій Україні 40% населення становили покріпачені селяни. Найменше їх було в Таврійській губернії — 6%.
У першій половині XIX ст. тривав процес розкладу пануючих феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталістичних відносин. Розвивалася промисловість, зростала кількість міст і міського населення, розвивався внутрішній ринок, розширювалися зв’язки із зовнішнім ринком — усе це збільшувало попит на товарну сільськогосподарську продукцію. Поміщики дедалі більше втягувалися в товарно-грошові відносини: вони збільшують посівні площі, знеземлюють селян, розширюють урочну систему, купують свій більш досконалий сільськогосподарський реманент. Деякі поміщики намагалися раціоналізувати своє господарство: переймали досвід передових господарств, запровадили досягнення агрономії і агротехніки, переходили до багатопілля, застосовували найману робочу силу. Проте більшість їхніх спроб закінчувалася невдало.
Намагаючись підвищити прибутковість господарств, поміщики розширювали посіви технічних культур: коноплі, тютюну, льону. З 20-х років ХІХ ст. починають культивувати посіви цукрових буряків. Це було дуже вигідно: десятина землі, засіяна цукровими буряками, давала прибуток у чотири рази більший, ніж десятина пшениці.
У поміщицьких маєтках розводили коней, велику рогату худобу, овець. Особливу увагу приділяли вирощуванню тонкорунних овець. У 1850 р. в Україні налічувалося близько 10 млн голів овець, з них майже половина тонкорунних.
Збільшувало прибутки поміщиків і промислове підприємництво. В маєтках будувались гуральні. Горілку продавали на місці і вивозили. Поміщики відкривали власні шинки, деякі з них мали до 20 шинків і більше. З 20-х років ХІХ ст. поміщики почали будувати цукрові заводи. Проте і в цукроваріння, і в суконну промисловість почав пробиватися купецький капітал.
Объяснение:
Объяснение:
К концу первой Японо-китайской войны в 1895 году стало очевидным, что Китай не смог защитить свои международные интересы от противников, и попытки модернизировать вооружённые силы и социальные институты Китая были неудачными.
Среди прочего, «Симоносекский договор», по которому окончилась эта война, предусматривал, что Китай мог бы сохранить своё влияние над Кореей, признавая её полностью независимой и автономной, отменяя при этом систему выплаты дани, которая связывала Китай и Корею на протяжении многих веков. На практике, этот договор подразумевал передачу иностранного влияния над Кореей от Китая к Японии, чьи войска заняли свои позиции на Корейском полуострове ещё в ходе войны. Это Японской империи усилить своё влияние на Корею без официального вмешательства Китая. В 1905 году между Корейской (статус империи Корея получила в 1897 году, когда король Коджон решил избавить Корею от сюзеренства Китая и повысить суверенный статус Кореи на международной арене) и Японской империями был подписан «Японо-корейский договор о протекторате». В 1907 году подписан «Новый японо-корейский договор о сотрудничестве», который предусматривал, что корейская политика принудительно должна находится под руководством японского генерал-резидента. В 1910 году, с подписанием «Договора о присоединении Кореи к Японии», Япония официально объявила об аннексии Кореи. К этому шагу Япония готовилась достаточно долгий период времени. Все эти договоры были заключены в принудительном порядке. Император Кореи Сунджон, даже находясь под давлением Японии, отказывался подписывать любой из этих договоров и считал их незаконными, а также необязательными для заключения, хотя он и не обладал реальной властью, чтобы противостоять японским агрессорам.
Оба договора: 1905 и 1910 годов были аннулированы и признаны недействительными, когда в 1965 году был подписан «Базовый договор об отношениях между Японией и Кореей»
