Київська держава, становлення і найбільша могутність якої відбулися у ІХ – ХІІ століттях, поклавши початок державотворенню і поширивши ідеї державності, дала стимул для формування нових політичних і культурних центрів. Галицька земля стала удільним князівством наприкінці ІХ ст., а після занепаду з середини ХІІ ст. Київська держава продовжувала і розвивала її державницькі та духовні традиції протягом 150 років. Разом з Волинською Галицька земля увійшла у період правління князя Володимира Великого до єдиної Київської держави, яка за Ярослава Мудрого сягнула вершин свого розвитку. Після смерті Ярослава 1054 року Волинь дісталася його синам – Ігореві, Ізяславові; затим – онукові Ярославові Святополковичу, пізніше перейшла до Мономаховичів.
У Галицькій землі правили в різні часи представники династії Ростислава Володимировича, онуки Ярослава Мудрого: Рюрик, Володар, Василько. Володарів син Володимирко об’єднав ці князівства в одне зі столицею в Галичі. Далі правив Ярослав Осмомисл, а родоначальником нової династії князів і видатним будівничим Галицько-Волинської держави став Роман Мстиславич, який князював з 1199 по 1205 рік. Йому вдалося об’єднати під своєю владою два уділи – волинський та галицький.
У цей період Галицько-Волинська держава стала могутнім слов’янським форпостом Східної Європи, ласки якого запобігав сам Папа Римський, який, бачачи дедалі зростаючий вплив галицьких князівств, намагався навернути через них слов’ян у католицтво.
Роман вдавався до усіляких політичних і дипломатичних маневрів, щоб сконсолідувати зусилля удільних князів для об’єднання й утворення могутньої держави. Підтриманий міщанами, ремісниками та вірними дружинниками князь Роман перемагає бояр і утверджується на галицькому престолі, оволодіває усією Правобічною Україною.
