Каракерей Кабанбай-батыр (каз. Қаракерей Қабанбай батыр) (настоящее имя Ерасыл) родился в 1692 году[1] в нынешнем Уржарском районе ВКО, умер в 1770 году, похоронен там же[2] — казахский батыр. Каракерей Кабанбай-батыр — один из организаторов национально-освободительной борьбы казахов с джунгарскими завоевателями, полководец и поединщик. Известный востоковед и историк Машкур Жүсип Копейулы говорил: «У казахов не было батыра как Каракерей Кабанбай». Кабанбай-батыр происходит из ветви «Байжигит» рода «Каракерей» племени «Найман», удостаивался звания «Хан батыры» (Богатырь хана). Занимался миротворческой миссией, вершил суд в обществе степняков[3]. О Кабанбай-батыре был написан исторический эпос (жыр) «Ер Кабанбай»[4].
Каракерей Кабанбай-батыр
Талдыкорган. Памятник Кабанбай-батыру.jpg
Памятник Кабанбай-батыру в Талдыкоргане
Дата рождения
1692
Место рождения
Казахское ханство ныне Урджарский район, Восточно-Казахстанская область
Дата смерти
1770
Принадлежность
Казахское ханство
Род войск
кавалерия
Командовал
Армиями Среднего жуза
Сражения/войны
Аягозская битва (1717)
Шубартенизское сражение (1728)
Булантинское сражение (1729)
Анракайская битва (1729)
Илийское сражение (1730)
Шаганское сражение (1735)
Шоргинское сражение (1740
Своєю внутрішньою політикою Іван Виговський прагнув задовольнити передусім інтереси старшинської верхівки та української покозаченої шляхти. Внутрішня політика І. Виговського ігнорувала інтереси селянства й міщан, рядового козацтва, запорожців: гетьман спробував відновити шляхетське землеволодіння на Лівобережжі, поширив на козацтво практику оренд і збільшення поборів, змістив кошового на Січі.
Щедрі дарунки земельних наділів і привілеїв можновладцям спричинили невдоволення незаможного козацтва й селянства. Загальне незадоволення такими діями влади з березня 1658 р. переросло у масовий рух суспільних низів, що набув виразних рис анархії і громадянської війни. Десятки тисяч селян, міщан, козацької сіроми громили й грабували маєтки шляхти й старшини, вбивали їх власників, орендарів, урядовців, а сам гетьман був “у всіх у ненависті”. Зростанням внутрішнього напруження скористалися полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам прагнув гетьманської булави, та запорозький отаман Яків Барабаш.
Заклики гетьмана покласти край громадянській війні не діяли, тож Виговський мусив ужити рішучих заходів. Не маючи опори в українському суспільстві, І.Виговський заручився підтримкою Криму і звернувся до московського царя з проханням до тих бунтівників і свавільників приборкати”. У травні 1658 р. гетьманське військо розбило під Полтавою загони заколотників. Пушкар загинув у бою, а Барабаша взяли в полон і стратили.
