Выписать из §18 особенности культуры Золотой орды
из учебника напешите

Боспорское царство было достаточно большое и долговечное политическое образование. Здесь, как нигде в Северном Причерноморье, взаимодействовали две цивилизации: греческая, носителями которой были греки-колонисты, и варварская - принадлежавшая сменявшим и вытеснявшим друг друга народам, кочевавшим в Северном Причерноморье (скифам, сарматам, готам, гуннам) . Результатом этого многовекового сосуществования и стал "боспорский феномен" - одна из сложнейших и увлекательных загадок древней истории .
Античные города Боспора были основаны греками главным образом в VI веке до нашей эры. До объединения в единое государство большинство городов Боспора существовало самостоятельно и, очевидно, имело обыкновенное полисное устройство. Экономическую основу этих городов составляли земледелие, ремесла, рыболовство, а также торговля как с местными племенами, так и с государствами Средиземноморья. В 480 году до нашей эры часть боспорских городов объединили под своей властью Археанактиды.
Что заставило независимые греческие полисы поступиться своими принципами и объединиться в единое государство, неизвестно. Возможно причиной были соседствующие с греческими городами воинственные варварские племена.
В IV в. до н. э Боспор стал крупным по тому времени государственным образованием со смешанным греко-туземным населением. Это обстоятельство закономерно наложило свой отпечаток на весь социально-экономический, политический и культурный облик Боспора.
Зависимость местных племен состояла в признании ими верховной власти боспорского царя, уплате дани сельскохозяйственной продукцией, участии в военных действиях. Однако они сохранили свое племенное устройство, свои обычаи, особенности быта. Группами племен руководили вожди.
В III—II веках до нашей эры для Боспора возник ряд осложнений политического характера. В частности, ухудшились его отношения с окружающими племенами, особенно со скифами. С северо-востока на Боспорское государство стали наступать сарматские племена. Возможно, часть племен Брспорского царства вышла из-под его власти. В результате положение Боспора настолько ухудшилось, что ему нередко приходилось даже платить дань скифским царям и вождям других племен.
Опасность со стороны скифов вынуждала строить укрепленные поселения в степной части государства. Углублялся экономический кризис. Последний правитель династии Спартокидов Перисад V, в условиях наступления местных племен и недовольства собственного населения вынужден был обратиться за к Диофанту, полководцу понтийского царя Митридата VI Евпатора.
Но и этот шаг не положения. В 107 году до н. э. произошло восстание скифов и других обездоленных слоев населения под руководством Савмака, скифа по происхождению. Восставшие овладели Пактикапеем, Феодосией и другими городами, захватили флот, убили Перисада V; Диофант бежал в Херсонес, Савмак занял царский трон, но его правление продлилось недолго. Понтийский царь Митридат VI Евпатор послал на Боспор сухопутные и морские силы во главе с Диофантом, который, присоединив к ним еще и отборные части херсонесских воинов, разгромил восставших, захватил в плен Савмака, овладел Пактикапеем и Феодосией.
Событиями, приведшими к потере Боспором политической независимости, начался упадок Боспорского государства.

Антикомінте́рнівський пакт — договір, укладений 25 листопада 1936 в Берліні між Третім Рейхом і Японською імперією з метою боротьби проти Комінтерну. Японська назва: «Японсько-німецький договір про спільну оборону».

Объяснение:

Стаття 1 передбачала взаємну інформацію сторін про «активність Комуністичного Інтернаціоналу» і боротьбу з ним.

Стаття 2 за держави, «внутрішньому спокою яких загрожує діяльність Комуністичного Інтернаціоналу», приєднатися до цієї угоди.

Стаття 3 встановлювала строк дії пакту на 5 років. В «протоколі підписання» сторони зобов'язались вживати «суворих заходів проти тих, хто всередині країни чи поза нею прямо чи посередньо діє на користь Комуністичного Інтернаціоналу», а також створити постійну комісію для співробітництва в цій боротьбі.

6 листопада 1937 року до Антикомінтернівського пакту приєдналося Королівство Італія. Підпис пакту дуче відбувся на церемонії в Римі, на яку від Німеччини делегували міністра закордонних справ Ріббентропа. В день підписання Мусоліні заявив Ріббентропу: "Хай події [у Австрії] ідуть своїм ходом", що тоді стало для Гітлера сигналом для старту, на який він чекав.[1] Антикомінтернівський пакт перетворився у воєнний союз Третього Рейху, Королівства Італія і Японської імперії.

За підписати «Антикомінтернівський пакт» отримала і Польща, однак, відхилила його попри обіцянку владнати прикордонні суперечки, остерігаючись перетворитись на маріонеткову державу Німеччини. Приєнатись до Антикомінтернівського пакту відмовився і Китай, стосунки з яким у Рейху зіпсувались в 1937 році з початком Другої Японо-китайської війни. Незважаючи на традиційно тісні економічні контакти з гоміньданівським урядом, Гітлер дійшов висновку, що саме Японія, а не Китай, є надійнішим геостратегічним партнером — Німеччина визнала маріонеткову державу Маньчжоу-Го, відмовилась від претензій на свої колишні колонії в Азії, анексовані Японією, а японцям як нації було присвоєне звання почесних арійців.

1939 року до пакту долучилося Королівство Угорщина, у 1939—1940 роках — Маньчжурська держава та Іспанська Держава.

У серпні 1939 року Німеччина порушить Антикомінтернівський пакт і укладе з Радянським Союзом Пакт про ненапад терміном на 10 років, у секретному протоколі до якого був обумовлений територіальний устрій Східної Європи і поділ її на зони впливу. Вже за місяць після його підписання Німеччина і Радянський Союз розчленували Польщу, що стало початком Другої Світової війни, в якій проти Німеччини виступили Франція і Велика Британія, а СРСР і Японія, незважаючи на піврічний конфлікт на річці Халхін-Гол, зберігали формальний нейтралітет.

Капітуляція Франції в червні 1940 року і важке воєнне положення Великої Британії спонукали Японію, зацікавлену у розширенні своїх колоніальних володінь і блокуванні спроб США втрутитись у війни в Азії, шукати більш тісної співпраці з Берліном, якому був потрібен сильний союзник у неминучій війні з СРСР. Подібне зацікавлення у тіснішій співпраці з Німеччиною проявила також Італія, яка шукала союзника для протистояння з Великою Британією та Францією у Північній Африці.

Антикомінтернівський пакт мав доповнення, яке стало відомим лише після Другої світової війни і передбачало спільні воєнні заходи проти Радянського Союзу, взаємну до в нападі на СРСР, заборону будь-яких заходів, які полегшили б становище СРСР.

27 вересня 1940 року у Берліні міністри закордонних справ Йоахім фон Ріббентроп, Сабуро Курусу і Галеаццо Чіано підписали оборонний воєнний союз трьох держав, який передбачав надання протягом наступних 10 років взаємної підтримки у досягненні геополітичних цілей і встановлення нового світового порядку. Про підготовку Берлінського пакту за два дні до його підписання був офіційно повідомлений СРСР — для проведення відповідних переговорів до Берліну 12 листопада 1940 року здійснив візит міністр закордонних справ Вячеслав Молотов, який однією з умов приєднання СРСР до Антикомінтерновського пакту висунув питання анексії Фінляндії. Остаточні радянські пропозиції були направлені у Берлін 25 листопада 1940 року, однак на них не надійшло жодної відповіді, — за розпорядженням Гітлера уже йшла інтесивна підготовка до війни з СРСР і Німеччина скористалась зацікавленістю Радянського Союзу, щоб укласти з ним 10 січня 1941 року черговий вигідний договір про економічне співробітництво.