Парижский мирный договор (Парижский трактат[1]) — международный договор, подписанный 18 (30) марта 1856 года на Парижском конгрессе, открывшемся 13 (25) февраля 1856 года в столице Франции. В работе конгресса участвовали Россия, с одной стороны, и союзники по Крымской войне Османская империя, Франция, Британская империя, Австрия, Сардиния, а также Пруссия[2].
Неудачный для России ход войны привёл к ущемлению её прав и интересов; однако контрибуцию Россия не платила; территориальные потери в итоге оказались для неё минимальны (первоначально Англия требовала, среди прочего, уступки Бессарабии и уничтожения Николаева): Россия отказывалась от укрепления Аландских островов; соглашалась на свободу судоходства по Дунаю; отказывалась от протектората над Валахией, Молдавским княжеством и Сербией, уступала Молдавскому княжеству свои владения в устьях Дуная и часть Южной Бессарабии, по ст. III возвращала занятые у Турции город и цитадель Карс вместе с «прочими частями оттоманских владений, занятых российскими войсками». В прочие земли входили Баязет, Ардахан, Кагызман, Олты и позиции в 5,5 км от Эрзурума. В обмен на это, по ст. IV Россия получала Севастополь, Балаклаву, Камыш, Керчь-Еникале, Кинбурн, «а равно и все прочие места, занятые союзными войсками».
Принципиальное значение для России имела ст. XI о нейтрализации Чёрного моря, запрещавшая всем черноморским державам иметь на Чёрном море военные флоты. Ст. XIII запрещала также царю и султану создавать на побережье военно-морские арсеналы и крепости. Таким образом, Российская империя ставилась в неравноправное положение с Османской, которая сохранила полностью свои военно-морские силы в Мраморном и Средиземном морях.
К трактату прилагалась конвенция о проливах Босфор и Дарданеллы, подтверждавшая их закрытие для иностранных военных кораблей в мирное время.
Парижский мирный договор 1856 года полностью изменил международную обстановку в Европе, уничтожив европейскую систему, покоившуюся на Венских трактатах 1815 года. Парижский договор стал стержнем европейской дипломатии вплоть до франко-прусской войны 1870—1871 гг.
Россия добилась отмены запрета держать военно-морской флот в Чёрном море на Лондонской конвенции 1871 года. Вернуть часть утраченных территорий Россия смогла в 1878 году по Берлинскому трактату, подписанному в рамках Берлинского конгресса состоявшегося по итогам Русско-турецкой войны 1877—1878 годов.
З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. У 1325 р. володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслав. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.
Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.
Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.
Історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ – першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу від азіатських орд;
25. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в Литовській державі українськиї земель.
Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.
І етап — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга. Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.
II етап — «ослов'янення» литовських правителів. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Починаючи з правління Ягайла у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
III етап — втрата українськими землями залишків автономії. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. політика зумовила швидку появу опозиції, яку очолив князь Вітовт. У1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств , внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.
IV етап— посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі.
Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.
