Идея наступательной войны с Персией высказывалась в греческом мире с начала IV века до н. э. (Горгием, Эсхином, Исократом). И греки, и македоняне были в этом заинтересованы в связи с перспективой завоевания новых земель и захвата богатой добычи. Кроме того, греки могли вывести на завоёванные территории новые колонии и таким образом избавиться от излишков населения, оппозиционеров и смутьянов; Македония же, возглавив объединённую армию в восточном походе, упрочила бы свою власть над Элладой. К тому же Персия открыто выступила против Филиппа II, когда тот осаждал Перинф, и готова была поддержать врагов Филиппа в Греции. Поэтому царь незадолго до своей гибели переправил в Малую Азию часть армии во главе с Атталом и Парменионом. Официальной целью начавшейся таким образом войны было отмщение персам за сожжение греческих святилищ в 480 году до н. э. В действительности планировалось подчинение городов Восточной Эгеиды и, по-видимому, завоевание всей Малой Азии. Александр, придя к власти, остановил продвижение этого корпуса, но продолжил подготовку к большому походу на Восток[76][77].
Ранней весной 334 года до н. э. царь двинулся на персов. В Македонии он оставил наместником опытного полководца Антипатра, получившего под своё начало 12 тысяч пехотинцев и 1500 всадников. С Александром шли ещё 12 тысяч пеших македонян (9 тысяч фалангистов и 3 тысячи гипаспистов), 1500—1800 гетайров, 9 тысяч воинов балканских племён, 5 тысяч греческих наёмников. 7 тысяч гоплитов и 600 всадников выставили греческие полисы, состоявшие в Коринфском союзе, ещё 1800 кавалеристов — фессалийцы. В общей сложности армия Александра насчитывала менее 40 тысяч воинов, а после встречи с корпусом, переправившимся в Азию ещё при Филиппе, должна была вырасти до 50 тысяч. Известно, что грекам царь не доверял; ядром его армии были македонские части[78][79][80][81].
Момент для начала кампании был выбран очень удачно: весной персидский флот всё ещё находился в портах Малой Азии и не мог помешать переправе[57]. В мае Александр преодолел Геллеспонт, высадившись в Малой Азии в районе легендарной Трои. По преданию, подплывая к берегу, царь метнул в сторону Азии копьё. Это был символический акт, показывавший, что вся эта земля будет принадлежать Македонии[82]. О целях Александра на этом этапе войны точно ничего не известно; учёные делают предположения только о том, какую стратегию он должен был выбрать. В македонской казне на тот момент практически не было денег (царь набрал 800 талантов долгов, готовясь к своим первым походам), а македонский флот явно уступал персидскому, тогда как превосходство пехоты Александра над вражеской было очевидным. В этой ситуации Александр был заинтересован в том, чтобы его армия передвигалась как можно быстрее, занимая укреплённые города, нанося удары по врагу в поле и захватывая добычу в богатых азиатских землях
Українська інтелігенція — творці інтелектуальних, духовних цінностей українського народу[1].
Сформувалася в XIX ст. на ґрунті певних соціальних традицій, що віками розвивалися на українських теренах. Виразниками цих традицій у давні часи була протоінтелігенція – духовно багаті, а в більш пізні часи ще й високоосвічені особистості. В додержавний період людської історії домінуючою формою духовного життя була релігія, а своєрідною "протоінтелігенцією" були жерці (див. Волхви). Саме від духовних осіб тих віків веде свій "родовід" давньоукраїнська протоінтелігенція. Визначальною віхою в історії її розвитку було запровадження християнства в Київській Русі (див. Хрещення Київської Русі): церква монополізувала суспільні функції збереження й відтворення культурного доробку всього суспільства, а отже й процес духовного збереження та відтворення самої протоінтелігенції (див., наприклад, Літописання), і водночас стала джерелом державотворчої ідеології. Ці обставини істотно вплинули на усвідомлення протоінтелігенцією свого призначення в суспільстві та обумовили певні зрушення в її соціальній природі. Зокрема,
по-перше, церковна протоінтелігенція формувалася за рахунок різних верств суспільства – і демократичних "низів", і феодальних "верхів", адже до стану церковнослужителів міг потрапити будь-хто з віруючих,
по-друге, церковна протоінтелігенція за своїм ставленням до держави була однорідною – вона захищала і підтримувала інтереси владної верхівки. Соціальна ієрархія та суспільний стандарт того часу жорстко регламентували діяльність протоінтелігенції. Втім, з часом у діях "протоінтелігенції" як когорти освічених людей почала проявлятися дуалістичність природи освіченості: у процесі самовідтворення вона продукувала як тих, хто обслуговував державну систему, так і опозиціонерів, духовних "дисидентів", речників численних "єресів". З часом ця дуалістичність стала родовою ознакою інтелігенції.
