Після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці активно виступали за об'єднання Карпатської України з іншими українськими землями. 21 січня 1919 року на Народних Зборах у Хусті, де зібралося більше 400 депутатів з усього Закарпаття, було проголошено злуку Карпатської України з Українською Народною Республікою. Однак несприятлива міжнародна ситуація і критичне становище Директорії УНР внаслідок агресії більшовицької Росії, не дозволили здійснити надії закарпатських українців на возз'єднання в єдиній Українській державі.
На основі рішень Сен-Жерменського (1919 р.) і Тріанонського (1920 р.) договорів Підкарпатська Русь була включена до складу Чехо-Словацької республіки на правах автономії. Проте реальний автономний статус Карпатської України, передбачений договорами, так і не був забезпечений чехословацьким урядом. У 1920-1930-х рр. українська громадськість і політичні партії на Закарпатті активно виступали за надання Карпатській Україні автономії, створення Української національної держави і возз'єднання у Соборній незалежній українській державі. Для цього регулярно проводилися народовецькі з'їзди.
Президент Чехо-Словаччини Едвард Бенеш усвідомлював складнощі діяльності уряду в умовах багатоетнічності республіки. Він проголошував намір перебуду в ній . 20 лютого 1937 року було опубліковане спеціальне комюніке із основними настановами, що передбачали зміну політики стосовно національних меншин. Але ніяких практичних заходів у той час не було вжито.
Карпа́тська Украї́на (до 26 жовтня 1938 Підкарпатська Русь) — автономна республіка у складі Чехо-Словаччини в 1938–1939 рр. Українська незалежна держава — в основному на гірській частині території Закарпаття з 15 березня до кінця травня 1939 року.
Объяснение:Римляне первоначально были варварской нацией, но они восприняли эллинистическую культуру и в конце концов, в результате своих завоеваний,Римляне добавили к ней значительные области в Западной Европе и Африке. А обширные земли на Востоке были утрачены еще до того, как в эллинистическом мире установилось римское владычество. Эти восточные земли перешли в руки парфян и других неэллинских народов. Зато сами римляне стали рьяными эллинистами.
В Александрии евреи (а они составляли там немалый процент населения) сильно эллинизировались. Они говорили по-гречески и принимали греческие имена; они изучали и даже создавали греческую литературу. Но их основные интеллектуальные усилия были направлены на то, чтобы включить открытия эллинизма в собственную еврейскую традицию
