Китай в раннее новое время про 17 век

Древнеримская армия (лат. exercitus, ранее — classis) — регулярное войско Древнего Рима, один из основных элементов римского общества и государства, решающий фактор в становлении могущества древнеримского государства.

Во время расцвета Древнего Рима общая численность армии обычно составляла до 100 тыс. человек, но могла увеличиваться до 250-300 тыс. чел. и более. Римская армия имела лучшее для своего времени вооружение, опытный и хорошо подготовленный командный состав, отличалась жёсткой дисциплиной и высоким военным искусством полководцев, применявших самые совершенные ведения боевых действий, добиваясь полного разгрома противника.

Основным родом войск являлась пехота. Флот обеспечивал действия сухопутных войск на приморских направлениях и переброску армий на территорию противника по морю. Значительное развитие получило военно-инженерное дело, устройство полевых лагерей, умение совершать быстрые переходы на большие расстояния, искусство осады и обороны крепостей.

Основной организационной и тактической единицей армии являлся легион. Со второй половины IV века до н. э. легион состоял из 10 манипул (пехота) и 10 турм (конница) , с первой половины III века до н. э. - из 30 манипул (каждая из которых делилась на две центурии) и 10 турм. Всё это время численность его оставалась неизменной - 4,5 тыс. человек, включая 300 всадников. Тактическое расчленение легиона обеспечивало высокую манёвренность войск на поле боя. Со 107 года до н. э. в связи с переходом от милиционной к профессиональной наёмной армии легион стал делиться на 10 когорт (каждая из которых объединяла три манипулы) . В состав легиона также входили стенобитные и метательные машины и обоз. В I веке н. э. численность легиона достигла прим. 7 тыс. чел. (в том числе ок. 800 всадников) .

Відповідь:

1. Мінойську цивілізацію відкрив у 1900 році археолог Артур Еванс. Ахейську цивілізацію у 1870 році розкопав та дослідив Г.Шліман.

2. Часом розквіту Ахейської цивілізації можна вважати XV—XIII ст. до н.е. У цей час зона її поширення охоплювала весь Пелопоннес, Центральну Греці ю (Атику, Беотію, Фокиду), значну частину Північної Греції (Фессалію), а також багато островів Егейського моря. Основними центрами мікенської культури, як і на Криті, були палаци. Майже всі мікенські палаци були укріплені і являли собою справжні цитаделі, що нагадували своїм зовнішнім виглядом замки середньовічних феодалів. Усередині палаців стіни прикрашали фрески; обов'язковими елементами благоустрою були ванні кімнати, водопровід і каналізаційні системи. У невеликих кімнатах зберігався архів (у "Палаці Нестора" архів налічував понад 1000 глиняних табличок, написаних знаками лінійного складового письма). З табличок стало відомо, що на той час у Греції вже існувало рабство. Значна частина документів стосується обліку праці ремісників, серед яких — представники різних професій; ковалі, муляри, кравці, теслі, гончарі, зброярі, золотих справ майстри й навіть парфумери. Добре розвинутий державний бюрократичний апарат забезпечував як облік, так і розподіл продуктів праці. На чолі палацової держави стояв ванак, тобто пан, володар. До кола вищої знаті, що оточувала ванака, належали жреці головних храмів держави й вищі військові чини. Землероби й ремісники були політично безправними й не брали ніякої участі в управлінні державою.

Занепад Ахейської цивілізації. Наприкінці ХНІ ст. до н.е. племінні народи всього північно-балканського регіону через якісь невідомі для нас причини почали мігрувати. Величезна маса варварських племен знялася з насиджених місць і рушила на південь, у багаті й розвинуті області Середньої Греції, Пелопоннесу, а також у Малу Азію. На своєму шляху прибульці захопили й зруйнували величезну кількість мікенських поселень. Таким чином, на межі ХШ-ХП ст. до н.е. мікенська цивілізація зазнала страшного удару, після якого вже не змогла відновитися.

У цей же період гається масова еміграція зі східних територій бал папської Греції в Малу Азію і на прилеглі острови. У результаті цих переміщень на західному узбережжі Малої Азії, на островах Лесбос, Хіос, Самое, Родос та ін. виникла велика кількість нових поселень, серед яких найбільшими були еолітська Смірна, іонійські міста Колофон, Ефес, Мілет, дорійський Галікарнас.