Отмечая четырехсотлетие начала правления Дома Романовых в условиях приближающегося столетия его окончания, нельзя не задаться вопросом: было ли падение монархии в России результатом стечения неблагоприятных сиюминутных обстоятельств, или свержение самодержавия стало закономерным итогом исторического развития российского общества? Имела ли место кратковременная роковая вспышка народного недовольства конкретной Царской семьей, с которой вдруг стали ассоциировать все бедствия, обрушившиеся в тот момент на страну, или же вообще к февралю 1917 г. число носителей монархического сознания среди русских людей необратимо опустилось ниже того критического уровня, который был необходим для сохранения векового строя правления в России?
Со времен Римской (Византийской) Империи Православная Церковь всячески укреплению монархического сознания в народе, утверждала среди верующих представление о сакральном характере царской власти. По этой причине степень приверженности именно церковных людей монархии может рассматриваться как важнейший критерий ее внутренней жизнестойкости. Если даже в Церкви монархический строй перестает восприниматься как единственно правильный правления, то значит монархия себя исчерпала, как это ни прискорбно.
В предлагаемом докладе будет предпринята попытка рассмотреть, насколько приверженность монархии была характерна для активных деятелей Православной Российской Церкви 1920-х гг. – времени напряженного поиска ответа на вопрос о месте Церкви в жизни народа в условиях новой, по сути дела, богоборческой власти.
Сразу следует оговориться, что речь пойдет о Русской Церкви именно в России, а не в рассеянии. В русском зарубежье были те, кто заявлял о своих монархических симпатиях весьма громко. Так, в ноябре 1921 г. Русский Заграничный Собор в сербских Сремских Карловцах обратился с посланием к «чадам Русской Православной Церкви, в рассеянии и изгнании сущим», в котором были такие слова: «И ныне пусть неустанно пламенеет молитва наша – да укажет Господь пути и строительства родной земли; да даст защиту Вере и Церкви и всей земле русской и да осенит он сердце народное; да вернет на всероссийский Престол Помазанника, сильного любовию народа, законного православного Царя из Дома Романовых»[1].
Відповідь:Революція Гідності[1] (також Київський Майдан, Майдан у Києві, Євромайдан та Єврореволюція[2][3][4]) — політичні та суспільні зміни в Україні з 21 листопада 2013 до лютого 2014 року, викликані спротивом проти відходу політичного керівництва країни від законодавчо закріпленого курсу на Європейську інтеграцію та подальшою відмовою від цього курсу. Одними з головних причин протестів стали надмірна концентрація влади в руках Віктора Януковича та його «сім'ї», небажання народу України миритись з перетворенням країни не лише де-факто, але і де-юре на одну з колоній Росії[5].
Терміни Революція Гідності та Єврореволюція[6][7][8] стосовно означених подій іноді використовуються в тому ж контексті, що й термін Євромайдан, але мають інше семантичне навантаження: «Євромайдан» здебільшого застосовується в контексті організації, форми та місця проведення протестів на підтримку європейського вибору України — як складова Революції Гідності[9]; Революція Гідності — як суспільні та політичні зрушення, викликані зривом підписання Угоди про Європейську інтеграцію, та, власне, самим Євромайданом.
Також існують розбіжності оцінок дати початку Революції. Політикум України, українські ЗМІ та блогери вважають за дату початку Революції 21 листопада 2013 року, день, коли Урядом Миколи Азарова було зірвано підписання угоди про Євроінтеграцію, після чого почали збиратись перші мітингуючі[10]; або 30 листопада, день, коли на Євромайдані були побиті студенти[11]. За межами України поширена думка, що дату Революції необхідно визначати з ходи протестувальників до Верховної Ради 18 лютого, коли почались масові криваві зіткнення зі значними людськими жертвами. Ці розбіжності виявляються і в назвах відповідних статей Вікіпедії.
Пояснення:
