Частина істориків (у тому числі й Михайло Грушевський) схильні бачити в Іванові Брюховецькому владолюбну людину, яка заради гетьманської посади певний час зневажала інтересами народу, дозволивши поглибити підлеглість Москві навіть у внутрішніх, повсякденних питаннях.
На думку історика Наталії Яковенко гетьман Брюховецький був вправним демагогом і майстром впливати на юрбу[6]. Він набув собі авторитет серед січової сіроми шляхом закликів до боротьби зі старшинами. Після Чорної ради, гетьман провів першу в історії Гетьманщини тотальну люстрацію, яка зміцнила промосковську орієнтацію Лівобережжя[6]. Яковенко вважає, що Московські статті, підписані Брюховецьким, були ганебними, оскільки зводили автономію Козацької держави до символічного мінімуму. Саме ці статті стали причиною падіння гетьманського режиму[6].
У той же час антиросійський виступ Лівобережжя, ініційований Іваном Брюховецьким, змусив царську владу відмовитися від далекосяжних обмежень суверенітету Гетьманату і в Глухівському договорі з урядом Дем'яна Ігнатовича поновити положення, що закріплювали адміністративну автономію Війська Запорозького[22].
На честь Брюховецького на Запорозькій Січі було названо курінь. Після переселення нащадків запорожців на Кубань, він був перейменований на станицю Брюховецька.Поява Павла Тетері на посаді гетьмана стала великою несподіванкою для королівського двору. Тетеря поставив перед королем кілька вимог, зокрема:
шанувати привілеї та гідність козацтва, звільнити Івана Богуна та ув'язнених козацьких старшин
повернути православним захоплені уніатами церкви
дозволити самостійні дипстосунки з Молдавією, Волощиною
розпочати мирні перемовини РП з Московією, вимагати від Москви звільнення ув'язнених козацьких старшин
готувати похід на Лівобережжя
гарантувати до кримських та буджацьких татар.
Всі вимоги, крім церковної, були виконані.[17] Павло Тетеря відіслав назад гетьманські клейноди, прислані королем у березні 1663 через гінця Івана Мазепу (згідно статусу, їх мав привезти посол).
В 1663–1665 роках, як гетьман Правобережної України, брав участь у поході Яна II Казимира на Лівобережжя, а потім допомагав полякам на чолі зі Стефаном Чарнецьким і татарами боротися проти козацько-селянських повстань на Правобережжі. Зокрема, на початку 1665 року розбив Івана Сербина біля Умані (полковник загинув[18]).
Жорстокою розправою над Іваном Поповичем тільки озлобив суспільство[19].
Десь на початку червня[18] 1665 року ватажок повстанців Василь Дрозденко розбив військо П. Тетері під Брацлавом. Опоненти гетьмана захопили чималі скарби та знищили гетьманський архів, що, може, раніше зробив Іван Сірко[18]. Гетьман розпусти вірних козаків, з невеликим почтом через Бар, Кам'янець пішов на захід. За одними даними, був змушений зректися гетьманства (але Я. Дашкевич стверджував, що «гетьманства … не зрікся і булави не поклав»), захопивши військову скарбницю, державний архів і гетьманські клейноди. Виїхав до Речі Посполитої, де перейшов у католицтво й дістав звання стольника у Полоцьку та старости брацлавського (попередник Стефан Чарнецький; з правом передачі власності у випадку смерті дружині Олені[17]), ніжинського, чигиринського.
У жовтні 1665 року Ян Собеський писав дружині, що в Тетері у Варшаві можна купити кілька сороків прекрасних соболів. Ю. Хмельницький та Й. Тукальський, яких звільняли з ув'язнення, 29 листопада 1665 склали присягу на вірність королю, що було умовою звільнення, погодились, що місце перебування в Україні їм вкаже гетьман Павло Тетеря[20].
Чернигово-Северское княжество. Чернигов был одним из крупнейших русских городов. Здесь сформировалось мощное боярство, опиравшееся на вотчинное землевладение. Здесь был свой епископ, в городе возвышались величественные храмы, появились монастыри. У черниговских князей были сильные, искушенные в боях дружины. Торговые связи черниговских купцов простирались по всей Руси и за ее пределами. Они торговали даже на рынках Лондона. В состав Черниговского княжества входило немало крупных и известных городов. Среди них — Новгород-Северский (т. е. новый город, основанный в земле северян) , Путивль, Любеч, Рыльск, Курск, Стародуб, Тмутаракань. Позднее стали известны города Брянск, Козельск, Мосальск, Воротынск, Мценск. В состав Черниговского княжества первоначально входили Муром и Рязань, но уже с конца XI в. они обособились, а затем стали центрами самостоятельных княжеств. В 40 — 50-е гг. XII в. Северская земля во главе с Новгородом также частично обособилась от Чернигова.
Особые отношения сложились у Черниговского княжества с половцами. Олег Святославович, ставший родоначальником династии черниговских князей, дружил с половцами, и они нередко ему в борьбе с Владимиром Мономахом. Летописцы XII в. не раз ставили в вину Олегу связь с половцами, хотя дружеские и даже союзные отношения с ними (как и войны) были характерны для политики многих русских князей. Дело было не только в личных симпатиях Олега и его потомков. Черниговское княжество издавна включало в свой состав земли вплоть до Таманского полуострова, которые затем стали местом половецких кочевий. Степь, половцы были традиционными соседями черниговских князей, и те традиционно не столько воевали, сколько дружили со своими соседями.
После смерти Олега, а затем и его братьев власть в Чернигове перешла в руки Всеволода Ольговича, другие сыновья Олега «сидели» в иных городах Черниговского княжества. Тогда-то в Се-верской земле утвердился Святослав Ольгович, отец князя Игоря, героя «Слова о полку Игореве» .
В течение всей второй половины XII в. черниговские князья активно боролись с потомками Мономаха за киевский престол. В 80-е гг. XII в. сын Всеволода Святослав занял киевский престол, сохранив за собой титул великого князя черниговского. Именно к этому времени относится поход северского князя Игоря на половцев в 1185 г.
