Объяснение:
Скоріше за все генуезькі біженці змогли недалеко поширити чуму — весною 1347 р. вона була зафіксована в Константинополі, а звідти поширилася на Балкани і узбережжя Анатолії. Візантійський історик Никифор Григорій[en] у 16-му томі своєї праці «Історія Візантії» так виклав ці події: «Близько цього часу опанувала людей тяжка чумоподібна хвороба, яка, рухаючись від Скіфії і від гирл Дунаю, панувала ще у першу весну. Вона залишалася весь цей рік, проходячи тільки по берегах, і спустошувала як міста, так і села, і наші, і все, які послідовно простягаються до Гада[21] і Стовпів Геркулесових. Наступного року вона відправилася і до островів Егейського моря; потім вразила Родос, також Кіпр і жителів інших островів» Візантійський імператор Іоанн VI Кантакузин також вказував на те, що чума почалася навесні 1347 р. у «країні гіперборейських скіфів» (Таврія) і поширилася на Понт, Фракію, Македонію, Грецію, Італію, острови Середземного моря, Єгипет, Лівію, Юдею, Сирію.
Влітку 1347 р. хвороба дісталася до Єгипту, Сирії і Месопотамії, восени — до Італії (Венеція, П'яченца, Сардинія). Є думки, що саме тоді зрештою допливли до батьківщини генуезці,[22] хоча це викликає значні сумніви. Жителі Генуї (згідно зі свідченями Г. де Мюссе) не пустили корабель зі своїми хворими земляками. Він, начебто, був змушений пристати до Марселя. Дванадцять галер прибило до узбережжя Сицилії. І моровиця поширилася по Європі…
1 листопада 1347 р. спалах чуми відмічений у Марселі. Є легенда, що генуезці цілком не винні, вони по дорозі мовляв усі загинули, а якраз марсельські моряки занесли чуму після того, як в Середземному морі побачили корабель, над яким кружляла величезна кількість птахів. Французи наблизилися до нього і побачили, що весь екіпаж мертвий, а птахи клюють трупи людей, по палубі шастають чорні пацюки. Було також багато дохлих пацюків. Поки моряки допливли до Марселя, багато з них вже захворіли…
У січні 1348 р. «Чорна смерть» дійшла до Авіньйона[23], потім почалося поширення її по теренах Франції. В Авіньйоні смертність була так велика, що не було ніякої можливості ховати небіжчиків у землі. Тоді папа Климент VI освятив річку і урочисто благословив кидати в неї тіла померлих від чуми людей.
До початку 1348 р. чума вже поширилась по Іспанії, де загинули королева Арагону і король Кастилії. До кінця січня чумою були охоплені всі великі порти південної Європи, у Середземному морі плавали кораблі, повні трупів.
При словосполученні «середньовічний замок» наша уява відразу малює нам величну будову, з високими вежами, зубчастими стінами, на яких несуть свою варту суворі лицарі в латах. А хтось, можливо, представить собі навіть якогось дракона, що літає в небі над самим замком і мудрого чарівника з довгою сивою бородою, що живе в одній із замкових веж (як правило, найвищій). Адже недарма образ замку вельми популярний в такому жанрі як фентезі, різних казках, тощо. Але часто реальна історія не менш цікава, ніж різні казкові небилиці, і наша сьогоднішня стаття буде присвячена замкам самим що не є реальним, їх устрою та місцю в нашій історії.
В цілому кожен порядний середньовічний замок повинен був відповідати таким базовим вимогам:
знаходиться в малодоступній для ворога і піднесеній місцевості, щоб можна було з висоти оглядати значні відстані і здалеку бачити наближення потенційного ворога (за цей час встигнути підготуватися до оборони, закрити ворота, нагріти смолу для непроханих гостей і так далі),
мати всередині джерело води – на випадок можливої тривалої облоги,
виконувати репрезентативні функції, тобто всіляко підкреслювати багатство і владу господаря замку, будь то граф, барон, князь або навіть король.
Часто в замках були подвійні стіни: висока зовнішня стіна і дещо менша внутрішня. Між ними розташовувався порожній простір, що отримав німецьку назву – «цвінгер». Цей цвінгер мав істотне значення для захисників замку, справа в тому, що якщо нападникам вдавалося подолати зовнішню стіну, вони опинялися в цьому самому тісному «цвінгері», затиснутими між двох стін, де ставали чудовою мішенню для лучників.
Объяснение:
