До релігії та церкви тителі здебільшого ставилися байдуже, а то й вороже. Богословські проблеми їх більше не цікавили. Вони гадали, що світотворення було чи деїстичним (Бог створив світ і потому вже не втручався в історію людства), чи атеїстичним (повне заперечення існування Бога).
Відповіддю церкви на ці нові умонастрої стало переконання, що повинна домінувати переконаність у вірі, а не формальне виконання церковних правил. Проте церква вже не могла гідно відповісти на критику тителів, бо релігійне піднесення XVII ст. вичерпалося.
З падінням авторитету церкви її багатства і привілеї стали об'єктом домагань з боку держави. Відкривалися світські школи. Папі Римському навіть довелося розпустити орден єзуїтів (згодом його відновили). У більшості країн припинилися суди інквізиції.
Титул "Папа" (от греч. отец) до конца V века употреблялся как почётное наименование всех епископов; с конца V века он относился, главным образом, к римскому apxиeпископу, а с 1075 — исключительно к нему.
Хотя в первые времена христианства римский епископ не обладал никакими особыми преимуществами, но уже во II веке римский епископ Виктор I (189-199) в споре о праздновании Пасхи стал требовать, чтобы малоазийские епископы следовали в этом вопросе обычаю римской Церкви. В III веке, римский епископ Стефан I (254-257), во время спора о крещении еретиков, требовал повиновения себе от карфагенских епископов.
Уже в середине II века авторитет римского епископа был признан епископами Средней Италии. Приматство римского епископа опиралось на политическое и культурное значение императорского Рима: Папа жил в "вечном" Риме, столице миpa. Римские императоры были и верховными жрецами: название это — Pontifex maximus — перешло к Папе, который как бы взял в свои руки наследие императоров.
