Какую видимость евреев истории показал Абраам, Екабас и Моза?

Чого навчав Ісус?

Багато віруючих людей вважає, що релігія не повинна стояти осторонь політичних справ і що вона може відігравати важливу роль у розв’язанні проблем людства. Проте інші віруючі переконані, що релігія і політика не мають змішуватися. А як ви вважаєте, чи повинна релігія і політика тісно співпрацювати?

ІСУСА ХРИСТА названо «найвпливовішою постаттю в релігійній історії людства». Що відповів би Ісус, якби його можна було запитати: «Чи релігія має втручатися в політику?» Коли Ісус був на землі, він словами і вчинками виявив свій погляд на це питання. Наприклад, у відомій Нагірній проповіді він дав своїм послідовникам вказівки, як вони повинні ставитися до справ суспільства. Розгляньмо деякі думки з цієї проповіді.

Християни і суспільство

Ісус пояснив, як його послідовники мають ставитись до світу: «Ви — сіль землі. Якщо ж сіль втратить свої властивості, то як зробити її знову солоною? Вона вже ні до чого не придатна, тому її викидають геть і топчуть. Ви — світло для світу. (...) Ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі вчинки і прославляли вашого небесного Батька» (Матвія 5:13—16). Чому Ісус прирівняв своїх послідовників до солі та світла?

Ісус мав на увазі, що вони повинні бути наче сіль не тільки для якоїсь маленької групи людей, а для цілого світу. Також вони є наче світло не для обмеженого кола людей, але для всіх, хто охоче приймає це світло. За до таких образних висловів Ісус пояснив, що не хоче, аби його послідовники відокремлювалися від суспільства.

Щоб сіль запобігала псуванню їжі, її треба додати до тої їжі. Світильник не може освітити кімнату, якщо його туди не поставити. Тож не дивно, чому Ісус ніколи не наказував своїм учням відокремлюватись від суспільства і створювати ізольовані поселення віруючих. Ісус також не заохочував їх жити відлюдниками за мурами релігійних орденів. Навпаки, християни мають справляти вплив на життя інших, подібно як сіль впливає на їжу, а світло розсіює темряву.

В случае с Востоком невозможно выработать единую периодизацию, опирающуюся на объективные критерии. Остается лишь путь принятия условной хронологической грани. Начало восточного Средневековья условно датируется началом, первыми веками нашей эры* Окончание эпохи происходит в XIX веке — и совпадает с периодом активной колониальной экспансии европейских капиталистических держав, вызвавшей ломку и перерождение традиционной общественной структуры Востока.

Индия. Средневековая политическая структура Индии характеризуется постоянной неустойчивостью власти, как на севере, так и на юге страны. Возникавшие династии и государства были кратковременными и откровенно слабыми. Просуществовав определенный промежуток времени, они распадались на отдельные районы и княжества, продолжавшие ожесточенную борьбу за сферы влияния.
Политические изменения не затронули внутреннюю структуру общества: здесь по-прежнему доминировало государство, имеющее право распоряжаться всеми ресурсами страны и осуществлявшее централизованный сбор налогов.

Основой социально-экономической структуры Индии была традиционная община. Взаимоотношения внутри общины регулировались кастовой системой, согласно которой принадлежность к той или иной касте связана с рождением человека, определяя его социальное положение на всю оставшуюся жизнь. Такая система благоприятствовала сглаживанию противоречий на нижних «этажах» общества, отсутствию серьезных внутренних конфликтов. Крепкие кастово-общинные структуры являлись залогом стабильности индийского социума в эпоху Средневековья.

Образование мусульманских государств на территории Индии - Делийского Султаната (1206—1256) и Империи Великих Моголов (1526- XVIII век) внесло изменения в социально-политическую и экономическую жизнь Индии. Разросся бюрократический аппарат, сформировалась разветвленная система центральных и местных органов управления, соответственно выросли и налоги.

Развал империи Великих Моголов совпал по времени с началом активной колонизации европейцами Индии и прилегающих к ней районов Азии. Колониальная экспансия, имевшая следствием ломку традиционной структуры индийского общества, завершила эпоху Средневековья в истории Индии.

Китай. Эпоха Средневековья в Китае — время расцвета китайской империи при династиях Тан (618—907) и Сун (960 - 1279).

Залогом экономического процветания стала специфическая система землевладения ( уравнительного землепользования). В рамках надельной системы все население наделялось землей, сама земля объявлялась собственностью государства, а ее держатели обязывались выполнять повинности. «Система равных наделов» обеспечивала стабильность в обществе, пополнение государственной казны. Она явилась основой, посредством которой Китай достигает успехов во внешней политике, культуре.

Колоссальный расцвет испытали сферы производительных сил, искусство, образование, города, активизируются товарно-денежные отношения и торговля.

Для истории Китая характерно наличие династийных циклов. Слабость империи обусловливалась внутриполитическими раздорами, несовершенством надельной системы, которая ограничивала инициативу, хозяйственную активность. Многие были заинтересованы в том, чтобы самим превратиться в землевладельцев, то есть, происходит столкновение государственной и частновладельческой традиций.

В юаньской империи различались четыре категории подданных: наибольшими привилегиями обладали монголы, за которыми было закреплено не только командование войсками, но и руководство почти всеми административными ведомствами. Китайцы допускались на службу лишь на второстепенные должности. В результате, монголам так и не удалось сформировать в Китае прочный и эффективный политический режим.