1)в 1765 г. было создано Вольное экономическое общество, которое обсуждало вопросы рационализации сельского хозяйства;
2) началось издание в России общественно-политических журналов. В частности, Екатерина II сама начала издание журнала «Всякая всячина» (1769 г.);
3) силу закона теперь приобретали только письменные распоряжения государыни, причем нарушить закон не имела право даже она (хотя, являясь верховным законодателем, Екатерина II всегда могла изменить неугодный закон);
4) в 1767 г. была созвана Уложенная комиссия из выборных депутатов от разных мест и сословий (кроме крепостных крестьян). Комиссии было дано право выработать проект нового законодательства вместо устаревшего Соборного уложения 1649 г. Работа комиссии оказалась бесплодной, а обширное делопроизводство ее заседаний имеет значение лишь как памятник общественно-исторической мысли. В декабре 1768 г. Уложенная комиссия была распущена;
5) в 1785 г. принята Жалованная грамота дворянству. Она являлась прогрессивным документом только на бумаге. Фактически же она закрепила всевластие использовавшего крепостной труд дворянства, передав ему всю полноту местного управления;
6) в 1785 г. принята Жалованная грамота городам. Она благоприятно сказалась на положении купечества, так как освободила его от подушной подати и тяжелой рекрутской повинности.
Императрица так и не издала обещанную Жалованную грамоту государственным крестьянам. Внешняя политика просвещенного абсолютизма Екатерины II также была чаще лишь на словах прогрессивной, вольнолюбивой.
Императрица поддержала Декларацией о вооруженном нейтралитете 1780 г. Американскую революцию, хотя явилась непримиримым врагом Великой французской революции 1789–1794 гг., которая происходила по соседству, в Европе. В России было жестоко подавлено восстание Емельяна Пугачева (1773–1775 гг.).
Після закінчення Другої світової війни 7 держав Центральної й Східної Європи (з утворенням в 1949 р. НДР їх стало 8), населення яких становило близько 100 млн. чоловік, потрапили в радянську зону впливу. Це й визначило загальні тенденції їхнього політичного розвитку протягом усього періоду «холодної війни». Післявоєнна історія країн даного регіону — це історія становлення, розвитку й розпаду режимів радянського, тоталітарного типу.
Радянські війська опинилися на території звільнених ними країн Центральної й Східної Європи. Тут відразу ж почалося формування нових органів влади. Уряди східноєвропейських держав, помітну роль у яких відігравали місцеві комуністи, стали орієнтуватися на Москву. Керівну роль у компартіях, за невеликим винятком, посідали політики, що пройшли школу Комінтерну. Сильний вплив лівих політичних сил пояснювався їхньою активною участю в русі Опору, ослабленням правих сил після розгрому фашизму, а також відвертою підтримкою з боку Радянського Союзу.
Спочатку комуністичні партії входили, як правило, до складу широких суспільно-політичних об’єднань — Народних (національних) фронтів. Такі об’єднання не склалися лише у двох країнах — Югославії й Албанії, оскільки до кінця війни комуністи вже мали у своєму розпорядженні монополію на владу.
Объяснение:
