Зв'язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною Європою істотно вплинули на соціальний та економічний розвиток України.
Річ Посполита була найбільшою державою тогочасної Західної Європи з населенням 7,5 млн. і загальною площею 815 тис. кв. км. Поляки заселяли лише 180 тис. кв. км цієї території і становили майже половину її населення. Кількість українців, які жили на цій території, не перевищувала 2 млн.
Водночас із заходу через Польщу і Литву на Україну почала поширюватися система станової організації суспільства. На відміну від класів, які уособлювали економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків. Спочатку правові відмінності між станами не були чітко визначені, і люди могли переходити з одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає спадковим.
Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до неї належало майже 30 найбагатших князівських родів, які походили від суверенних колись князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів: Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі, Заславські та ін. До шляхти належали також багаті нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10-15 сіл. Шляхтичів, які належали до найвищої верстви, називали магнатами.
Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі в кавалерії, охороняючи замки чи кордони. їхніх земель вистачало тільки на те, щоб утримувати сім'ю. Загалом українська шляхта становила 5% усього населення.
Польські королі дбали про зміцнення могутності польської шляхти і постійно (у 1387, 1413, 1430, 1434 та інших роках) надавали їй нові привілеї.
Наприкінці XV - на початку XVI ст. шляхта підпорядкувала собі місцеві зібрання - сеймики, а пізніше й загальний сейм Речі Посполитої, якому належала найвища економічна влада у країні. У 1505 р. польський сейм прийняв закон, згідно з яким королю заборонялося без згоди шляхти видавати закони. Після смерті останнього представника династії Ягеллонів (1573) шляхта дістала право обирати короля і визначати його прерогативи.
Польська шляхта наступала також на права міст. Спочатку в 1505 р. міста було позбавлено права голосу в сеймі. Щоб забезпечити собі більший прибуток, шляхта в 1565 р. заборонила місцевим купцям купувати товари за кордоном. Іноземні купці почали торгувати безпосередньо зі шляхтою. Водночас сейм звільнив шляхту від мита. Натомість українська шляхта, щоб мати такі права, повинна була переймати польські звичаї і навіть змінювати власну православну віру, оскільки польські закони передбачали, що особа, яка приймає католицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою прав. На цей шлях стало багато українських панів.
Коммунистическая партия с 1919 года открыто провозглашала в качестве своей задачи содействовать «отмиранию религиозных предрассудков» . В 1918—1920 годы центральное место в ряду мер разоблачительного характера заняла развернувшаяся кампания вскрытия мощей святых Русской Церкви, было вскрыто 65 рак с мощами российских святых, в том числе и особо почитаемых, таких как Серафим Саровский и Сергий Радонежский . Кампания имела своей целью попытку разоблачения данного культа. Весной 1922 года большевики перешли к этапу активной борьбы с религиозными институтами и прежде всего с православной церковью, которая рассматривалась ими как крупнейший очаг внутренней «контрреволюции» . 23 февраля 1922 года вышел декрет ВЦИК об изъятии церковных ценностей, находящихся в пользовании групп верующих. Более 300 архиереев, в том числе патриарх Тихон, подверглись репрессиям. Из них более 250 архипастырей были казнены или скончались в заключении. Важным инструментом разгрома православной церкви стало искусственное инспирирование расколов, наиболее крупным из которых был « обновленческий », с последующим установлением полного контроля над структурами патриархии со стороны 6-го отдела ОГПУ. В 1925 году на основе Общества друзей газеты «Безбожник» была основана массовая общественная организация «Союз воинствующих безбожников» . Безбожники из Антирелигиозной комиссии планировали полностью уничтожить религию в СССР к 1937 году. На местах был инициирован массовый снос храмов — общее их количество уменьшилось с 79 тысяч в 1917 до 7,5 тысяч — в 1991 году. Лишь в ходе войны (1943 г) руководство СССР отказалось от планов скорейшего уничтожения религии и церкви и перешло к политике частичного возрождения религиозной жизни в стране под жёстким государственным контролем.
Объяснение:
