Согласно описанию профессора А. М. Панченко, 6 января 1681 года царь отправился с большим количеством народа на водоосвящение. В это время старообрядцы учинили погром в Успенском и Архангельском соборах Кремля. Они мазали дёгтем царские ризы и гробницы, а также ставили сальные свечи, считавшиеся нечистыми в церковном обиходе. В это время толпа возвратилась, и сподвижник восставших, Герасим Шапочник, стал кидать в толпу «воровские письма», на которых были изображены карикатуры на царя и патриархов. Одна из таких карикатур дошла до наших дней, на ней изображены патриархи Паисий Александрийский, Макарий Антиохийский, Никон, а также Павел Сарский и Подонский и Иларион Рязанский. Подписи гласили: «окаянный», «льстец», «баболюб», «сребролюбец», «продал Христа»[1].
Интерпретация восстания спорна, поскольку основывается исключительно на приведенном профессором Панченко тенденциозном «объявлении» Синода от 1725 г., которое было написано по поводу отобранной у московских старообрядцев иконы с ликом протопопа Аввакума с целью очернить последнего:
Долголетно седя в пустозерской земляной тюрьме, той безсовестный раскольник (Аввакум. — А. П.) <…> утоля мздою караул, посылал ко единомысленным своим в Москву, котории во время царствования <…> Феодора Алексеевича, пришествии его величества на иордань в день святаго Богоявления, безстыдно и воровски метали свитки богохульныя и царскому достоинству безчестныя. И в то же время, как татие, тайно вкрадучися в соборныя церкви, как церковныя ризы, так и гробы царския дехтем марали и сальныя свечи ставили, не умаляся ничим от святокрадцев и церковных татей. Сея вся злодеяния быша в Москве от раскольников наущением того же расколоначальника и слепаго вождя своего Аввакума. Он же сам, окаянный изверх, в то же время <…> седя в вышеозначенном юдоле земляныя своея тюрьмы, на берестяных хартиях начертывал царския персоны и высокия духовныя предводители с хульными надписании, и толковании, коризнами.Одним із проявів масовизації політики стало утворення політичних партій. Політичні партії того часу, зазвичай, базувалися на певній ідеології і виражали інтереси якоїсь соціальної групи, наприклад робітників, селян чи буржуазії.
. Юліан Бачинський першим серед діячів українського політичного життя проголосив необхідність здобуття незалежності України у брошурі «Україна irredenta».
З іншого боку імперського кордону, до Бачинського одізвався харківський адвокат, колишній член «Братства тарасівців», Микола Міхновський.Поєднати марксизм і націоналізм намагалася утворена у 1905 році Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) на чолі з письменником Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. Вони орієнтувалися як на робітників, так і на селян. А для України вважали за необхідне досягти автономії.
У 1904 році утворюються дві ліберальні українські партії. Перша — Українська демократична партія (УДП) на чолі з ветераном українського руху та відомим меценатом Євгеном Чикаленком. Друга — Українська радикальна партія, на чолі з науковцями-гуманітаріями Сергієм Єфремовим та Борисом Грінченком. Під час революції ці дві політичні сили об'єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП) у 1905 році.
На українських землях розгорнули свою діяльність не лише українські політичні партії, а й загальноросійські. Найбільшою та найпопулярнішою партією в Російській імперії на початку ХХ століття були соціалісти-революціонери або скорочено есери. Секрет їхньої популярності полягав в орієнтації на потреби найчисельнішої та найбільш стражденної групи суспільства — селян.У 1900 році він пише брошуру «Самостійна Україна», у якій виголошує: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».«Самостійна Україна» стала знаковою з кількох причин. Вона виконувала роль програмного документа першої політичної партії Наддніпрянщини — Революційної української партії (РУП), що утворилася у 1900 році. Також, у брошурі вперше на території Наддніпрянщини задекларували необхідність здобуття незалежності України як ціль. Відповідно, «Самостійна Україна» дала початок такій течії українського національного руху як самостійництво — тобто тих, хто виступав за повну самостійність України.Не всі тоді погоджувалися з такою радикальною позицією Міхновського. Більшість представників українського національного руху були автономістами — тобто вважали, що наразі реалістично боротися за часткову самостійність українських земель. Всередині партії почали утворюватися фракції (слово, що з латини означає «подрібнення»). РУП розкололася на три інші партії, кожна з яких звертала більше уваги на один з аспектів: націоналізм, лібералізм чи соціалізм.Міхновський створив власну партію — Українську народну партію (УНП) у 1902 році. Однак, його погляди не набули широкої популярності. А основновою партії лишалася нечисленна інтелігенція та військові.У 1904 році утворилася Українська соціал-демократична спілка (для простоти, можна просто «Спілка»). Вона була марксистською — відстоювала інтереси українських робітників, незалежно від національності. Через рік стала частиною більшої всеросійської партії.
