Опішіть біографію Петра Колнишевського

Финикийцы – семитский народ, населяющий часть восточного средиземноморского побережья в 3 - 1 тыс. до н. э. В 332г. до н. э. Финикия была захвачена Александром Македонским и с этого момента стала стремительно терять свое культурное своеобразие, попав в орбиту греческого влияния. В политическом отношении Финикия являлась конгломератом независимых городов - государств, часто враждовавших между собой. Финикийцы даже не имели единого самоназвания и отождествляли себя с названиями городов - государств, к которым принадлежали.
Для ведения учёта нужны были записи, и около четырёх тысячелетий назад финикийцы изобрели азбуку, которая в отличие от древнеегипетских иероглифов легла в основу почти всех известных алфавитов. Об их арифметических талантах известно меньше, поскольку финикийцы не стремились к созданию научных школ и монографий, предпочитая конкретные практические приложения. Пифагорейцы (ученики и последователи древнегреческого математика Пифагора) преклонялись перед числами, полагая, что в них заключена вся гармония мира. Финикийцы активно использовали числа, но стремились познать окружающий мир, уходя на своих самых быстроходных для того времени судах в Средиземное море и Атлантический океан. В известной песне Александра Городницкого поётся о Геркулесовых столбах, а финикийцы называли их столбами Мелькарта и проплывали мимо них намного чаще, чем древние греки.

Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.  

За ними:

· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;

· податки мали збирати представники гетьмана;

· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.

Ці ттті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).

Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.

Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.