Козацькі літописи 17-18 ст як історичні джерела​

Збереження роздроблення країни на 9 частин, захоплення Австрійською імперією Ломбардо-Венеціанського королівства та вплив на інші італійські держави. Кінець XVIII ст.- 1870 р. «епохою Рісорджименто» (Відродження). Початок промислової революції на межі 30-40-х рр ХІХ ст., переважно на півночі. Наявність пережитків феодалізму, безземелля селян. 1815 р. карбонарії створили мережу таємних, суворо законспірованих вент (за республіку). 1818 р. в Ломбардії граф Федеріко Конфалоньєрі очолив таємне товари­ство «Італійська федерація» (за конституційну монархію). 4. Італія після Віденського конгресу

ІІ група Робота з джерелом «Із таємної інструкції для членів організації «Молода Італія» Чи можна вважати авторів документа прибічниками ідеології націоналізму? Чому? Яку стратегію боротьби за національну незалежність італійців пропонували автори? Як співвідносяться методи, що їх сповідували члени «Молодої Італії», із боротьбою за демократичні реформи? 5. Революції 20—30-х рр. XIX ст. Джузеппе Мадзіні Джузеппе Гарібальді І група «Повстання карбонаріїв» Визначте причини повстання Чим закінчилося повстання? Чому?

Сер. 30-х рр. XIX ст. – розгортання руху поміркованих лібералів, серед яких були великі землевласники, банкіри, підприємці, юристи тощо. Вважали єдино можливим об’єднання Італії перетворення згори шляхом реформ Свою практичну діяльність ліберали спрямовували на здійснення заходів зростання національної свідомості італійців. У 1846—1847 рр. у багатьох їхніх газетах і журналах почали з’являтися заклики до загальноіталійської війни проти Австрії 6. Діяльність поміркованих лібералів наприкінці 30-х — у 40-х рр. XIX ст. Вінченцо Джоберті

мператор (давньорус. цар, західноукр. цісар) — назва самодержавного правителя у ряді мов світу, особливо європейських, які зазнали впливу латини — державної мови Римської імперії (царства Римського), в якому він і з'явився.

У Священній Римській Імперії означав вищий ранг у порівнянні з королем, князем і герцогом; хоч первісно позначав правителя імперії (лат. imperator — керівника, військового вождя, який мав надзвичайні повноваження на випадок війни; походить від дієслова imperare — керувати, наказувати).

У республіканському Римі імператор — почесний титул, що давали переможному полководцю, вперше такий титул отримав Луцій Емілій Павло у 189 р. до н. е., Гней Помпей Великий та Гай Юлій Цезар отримували його по декілька разів, а починаючи з Августа він використовується фактично як титул правителя Римської імперії і набуває монархічних рис. Із падінням Західної Римської імперії в 476 р. н. е. титул зберігся у Східній Римській імперії (Візантії).

На заході цей титул як титул поточного правителя було відновлено за часів Карла Великого, у процесі створення Священної Римської імперії — фактично прообразу сучасної об'єднаної Європи. Саме він був проголошений римським імператором (imperator augustus) у 800 р.

Нащадки та спадкоємці Карла, германські королі, що завоювали Північну Італію, отримували титули імператорів Священної Римської імперії спочатку лише тоді, коли коронувались в Римі (починаючи з Отона I в 962 р.).

З 1034 р. півтора сторіччя титулуються імператорами правителі Іспанії (до XVII ст. — у складі земель Священної Римської Імперії).