Самійло Васильович Величко (* 11 лютого 1670, с. Жуки, нині Полтавський район, Полтавська область, Україна —† після 1728, там само) — український козацько-старшинський літописець.
Величко є автором першого систематичного викладу історії української козацької держави, при написанні якого використано значну кількість українських, польських, та німецьких джерел, широке коло документів Генеральної Військової Канцелярії. Для написання Літопису Самійла Величка він користувався різними джерелами: народними переказами, іншими козацькими літописами, творами іноземних істориків, архівними документами, листами, реєстрами тощо. Автентичність численних документів, наведених у літописі, істориками не заперечується; частина з них відома й з інших джерел.
Літопис складається з 4 частин:
перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648–1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар;
друга і третя частини, які охоплюють 1660–1686 та 1687–1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;
у 4-й частині зібрано додатки з різних документів XVII століття.
Літопис Величка написаний українською літературною мовою XVIII століття з елементами народної мови. Повний текст його не зберігся. Літопис є одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття.
Головна праця Самійла Величка була видана Київською Археографічною комісією лише у 1848–1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I—IV (1848, 1851, 1855, 1864 рр.).
Величку також належить переклад «Космографії», яку він, уже сліпий, продиктував 1728. На думку деяких істориків, він написав лише передмову до цієї праці.
Культурно-духовное пространство России, ее культурный облик в постиндустриальном обществе
Вступление России в эпоху либеральных реформ характеризуется глубочайшим потрясением культурной и духовно-нравственной сфер общественной жизни. Исчезла централизованная система управления и единая, жестко проводимая сверху, политика в этой сфере. Конституция РФ признает «идеологическое многообразие” «никакая идеология не может устанавливаться в качестве государственной или обязательной». Серьезно повлияло на состояние леи в культуре резкое сокращение государственного финансирования.
Культурно-духовное пространство и культурный облик нового российского общества формировались в процессе paзрушения советского культурно-духовного пространства. Этот процесс обусловлен вхождением России в постиндустриальное общество.
В 2006 г. в Санкт-Петербурге на первом Российском культурологическом конгрессе отмечена тенденция к созданию глобалъно-информационного общества, определению условий, которые соответствуют интересам людей планеты, а не только «золотого миллиарда», с возможностей глобальной культуры двигаться к этой цели. Ресурсы заключены в экологическом понимании современной социальной сети. Данная система представляет собой систему сетевого характера. Каждый элемент сети создается всеми другими элементами и выражает ее содержание. Вся система может быть понята только при адекватном понимании ее базовых элементов в их единстве. Культурологический подход к социальной сети информационного общества заключается в двух главных позициях:
глобальная сеть организации социокультурного воспроизводства должна основываться на одних и тех же моделях;человек по своим параметрам не может не соответствовать свойствам сети.Россиянам необходимо было решить три задачи:
1) освоить новые связи, функции и отношения, характерные для информанионного общества;
2) идентифицировать себя в мировой истории;
3) выработать национальную идею (объединяющую общество цель).
