3-го травня у Варшаві відбулася урочиста зустріч президентів п’ятьох держав з нагоди 230-ї річниці прийняття польської демократичної конституції у цей же день 1791 року. В ній взяли участь президент Польщі Анджей Дуда, президент Литви Ґітанас Науседа, президент Латвії Еґілс Левітс, президент Естонії Керсті Кальюлайд та український президент Володимир Зеленський. Ця подія є вельми позитивною і символічною, тому що йдеться про ідейний маніфест кінця XVIII ст., в якому декларувалися широкі демократичні права народу, встановлювалися норми законності та парламентаризму в дусі попередньої їй американської конституції. Ця конституція була в усіх аспектах протиставленням до деспотизму Російської імперії, яка тоді з кожним роком посилювала свої позиції в Східній та Середній Європі і ширила деспотію та безправ’я. Це зробило день 3-го травня символом свободолюбності навіки передусім для поляків, але він би мав бути таким же значущим символом і для інших народів Сердньої та Східної Європи, особливо для тих, чиї історичні долі були пов’язані з тодішньою Річчю Посполитою.
Участь в цій акції Президента В.Зеленського має особливу вагу, оскільки це ще раз зближує Україну із її стратегічно важливими союзниками – Польщею та державами Балтії, які сьогодні виражають підтримку нашій державі на всіх міжнародних рівнях. Заразом ця участь має велике ідейне та моральне, навіть культурне значення, бо, вшановуючи конституційний акт 3-го травня 1791 року на найвищому рівні, Україна приєднується до прекрасної свободолюбної традиції, яка витворилася була в просторі колишньої Речі Посполитої і стала понадчасовим маніфестом вірності ідеалам Свободи й Права.
На жаль, в теперішній Україні тема конституції 3-го травня не завжди знаходить собі належне широке тлумачення, її факти – популяризацію, її значення – історіософське осмислення. Тому ми, користуючись нагодою, спробуємо заглянути в її передісторію, зрозуміти логіку постання та пояснити її всеєвропейське значення.
Конституція 3-го травня 1791-го року була прийнята за чотири роки до цілковитого щезнення Речі Посполитої з мапи Європи. Але, щоб зрозуміти її моральну вагу й ідейну силу, треба заглянути на сто років назад і спробувати розтлумачити історію цієї держави протягом всього галантного й водночас драматично-цинічного XVIII сторіччя.
Польська держава, територіально найбільша тоді в Європі, яка контролювала велику частину узбережжя Балтики на півночі, тримала величезний кордон-фронт із агресивною Московією на сході, постійно воювала з могутньою Османською імперією на півдні, наприкінці XVII ст. наче пережила страшне й драматичне перенапруження своєї політичної та соціальної енергії: її войовничий дух почав занепадати, еліта – маліти, а політична думка – дрібніти. Польща ніби виснажилася в постійних війнах із українськими козаками, зі шведською навалою середини XVII ст., відомою через свою несподіваність та всепроникність як «Потоп», з московськими нападами, які повторювалися методично. Після смерті останнього великого польського короля Яна Собеського, який правив у 1674-1696 рр., здобув знамениту перемогу над турками під Віднем 1683 р., яка врятувала Європу від мусульманської заглади, польське суспільство раптом «захворіло» на три жахливі недуги: егоїстичну олігархію, безмежну анархію і примітивний пацифізм. Польські еліти (не згадуємо вже окремо про литовські еліти в державі двох народів, бо ті на той час вже були цілковито денаціоналізованими й полонізованими) погрузли в матеріалізмі, захланності та паразитарності. Польська шляхта, скориставшись із слабкості королівської влади й егоцентризму магнатів, вдалася до бездумного хаосу й дрібничкової поведінки, її культурно-інтелектуальний рівень почав стрімко понижуватися. Загалом польська нація просто не хотіла воювати, не хотіла захищати свої гідності й свободи.
Цю моральну, ідеологічну та інституційну виснаженість Польщі відразу відчули її три основні хижі сусіди, які якраз тоді входили у нові великі фази своєї геополітичної активності та експансивності: Московія, Австрія й Прусія. Не маючи змоги відразу розшматувати Польщу (бо це була надто велетенська держава й вони остерігалися вибуху всенаціонального опору, який міг зродитися як реакція на відкриту агресію), Москва, Відень і Берлін вирішили поступово й методично її ослаблювати й хаотизувати. Використовуючи традицію виборності польського короля й шляхетської демократії, «добрі сусіди» спочатку нав’язали Польщі свого короля (це була насамперед австрійська ініціатива), такого, який би не консолідував, а розбалансовував державу. Ним став у 1697 році саксонський король Авґуст ІІ Сильний з роду Ветинів, який проправив до 1733 року, започаткувавши епоху в польській історії, відому як «саксонська доба» (вона закінчилася аж в 1763 році). «Сильним» його прозвали не за те, що він когось перемагав на полі бою, а за те, що він володів дуже сильною сексуальною активністю (тільки офіційно історикам відомо про його 300 дітей від великої кількості жінок!).
Князь трансильванский (1571—1576), король польский (1575—1586), великий князь литовский (1575—1586).
Сын Стефана IV Батория (1477—1534), палатина Венгрии и воеводы Трансильвании. Воспитывался при дворе Габсбургов. Учился в Падуанском университете. Перейдя на сторону Яноша II Сигизмунда Запольяи, с 1550-х воевал против Габсбургов в Трансильвании, а после его смерти избран 25 мая 1571 князем Трансильвании.
Утвердился на троне, победив сторонников другого претендента на корону — Каспара Бекеша, поддержанного Габсбургами. В 1575 избран королем Польши и великим князем литовским. Взял власть, победив в гражданской войне 1576—1577 сторонников Габсбургов.
В правление Б. началась Контрреформация в Польше, что было, в частности, связано с необходимостью для королевской власти ослабить влияние магнатов, которые придерживались в основном кальвинизма. В 1577 в Польше приняты постановления Тридентского собора. Б. активно поддерживал иезуитов, которые внесли большой вклад в развитие системы образования, основав свои коллегии в Полоцке (1579), Риге (1581), Дерпте (1583), Гродно и Несвиже.
Объяснение:
сделай лучшим ответос
