Більшовики, прийнявши Декрет «про червоний терор» після терористичних актів соціалістів-революціонерів — колишніх союзників більшовиків, проти більшовицьких лідерів, в основному вбивали людей, які не мали жодного стосунку до партії лівих соціалістів-революціонерів.
Російські історики, як правило, розглядають «червоний терор» лише в межах Радянської Росії у роки Громадянської війни (1917—1923)[12]. Таку позицію не можна вважати правильною, оскільки відомо, що органи більшовицької влади, включно з відділами ВНК РНК, діяли також і за межами Росії, зокрема у Києві, Харкові, Мінську та інших містах, що пізніше опинилися у складі СРСР. Українські історики[13] поширюють термін «червоний терор» і на сталінські репресії в СРСР до 1953 року.
Термін «червоний терор» застосовують також щодо діяльності комуністів Угорщини (1919), республіканців Іспанії (1936—1939) та комуністичної військової хунти Ефіопії (1977—1979).
Как о будущем великом полководце
свидетельствуют следующие действия Александра:
1)
Еще в молодости ему удалось усмирить
неукротимого коня Буцефала. Тогда его отец Филипп поцеловал его и сказал
великие слова: «Ищи, сын мой, царство по себе, ибо Македония для тебя слишком
мала!»
2)
После убийства Филиппа 2, когда 20-тилетний
Александр вступил на престол, Демосфен призывал греков сбросить власть
македонского «мальчишки». Александр решительно ввел войска в Грецию и покончил
с восставшими.
3)
Укрепив власть, Александр приступил к тщательной
подготовке похода на восток.
