Какие мероприятия осуществляла вторая Малороссийская коллегия

Некоторые изменения в жизни Америки обозначились уже с начала XVIII века. Утрехтский договор (1713) между Англией, Францией, Испанией и Голландией ограничил территории влияния Франции и Испании и объективно создал условия, в которых североамериканские колонии могли проявлять большую политическую и экономическую инициативу. В это время колонисты из Англии составляли 90% всего белого американского населения.

Освоение Нового Света шло быстрее, чем когда-либо прежде. И все-таки даже в 1790 году население страны, которая протянулась на 1.200 миль вдоль атлантического побережья, составляло менее четырех миллионов человек, включая мужчин, женщин и детей, черных и белых.

Около половины белых поселенцев, приехавших в Новый Свет перед Войной за независимость, прибыло по контракту, который заключался на четыре-семь лет и обеспечивал дорогу, питание, одежду и жилье, для работы на полях и плантациях или в качестве домашней прислуги. Высокая смертность и порой тяжелые условия труда вольнонаемных работников частично компенсировались материально выгодными условиями контракта и ограниченным сроком его действия, по истечении коего человек мог распоряжаться собой по собственному усмотрению.

Иначе обстояло дело с афроамериканским населением. Перед началом Войны за независимость рабство уже было узаконенным социальным институтом с полуторавековой историей судебных расследований по так и не решенному вопросу, кем же считать чернокожего невольника: частным имуществом хозяев или человеческой личностью? В то время лишь один авторитетный голос американского просветителя Б. Франклина звучал в поддержку свободы каждого человека. К концу XVIII века, однако, в первые годы существования молодой американской республики, все штаты к северу от Мэриленда отказались от рабовладения, но окончательного решения проблемы рабства не предвиделось вплоть до второй половины следующего столетия.

На протяжении всего XVIII века отношения между американскими колониями и внутри них складывались не слишком гладко: периодически возникало напряжение (как, например, между Коннектикутом и Пенсильванией в 1750 году), случались и вспышки насилия. Города с высоким процентом черного населения жили в страхе перед возможным восстанием негров. Тяжелые условия труда вольнонаемных работников приводили к отдельным стихийным выступлениям (как протест греческих и итальянских иммигрантов во Флориде в 1769). Постоянную угрозу, в особенности в период Французской и Индейской войны (1756—1763), представляли индейские рейды. Череда войн против французов в Северной Америке повлекла за собой установление там британской гегемонии, что имело для английских колоний далеко идущие экономические и политические последствия. Десятилетия, предшествовавшие Войне за независимость, были отмечены ужесточением британской политики в ее американских владениях — принятием серии указов, ограничивающих колониальную торговлю, — и ответным ростом недовольства колоний "капризами" метрополии.

Указ о Гербовом сборе (1765), вводивший чрезвычайно высокий налог на американскую печатную продукцию, встретил яростное сопротивление — бойкот английских товаров со стороны колониальных купцов и разгром британских представительств отрядом "Сынов свободы" — и, хотя Парламент отменил указ в течение года, тот уже успел сыграть свою роль в укреплении антибританских настроений. Когда же был издан так называемый "Чайный закон" (1773), колониальные порты, объединившись, арестовали весь груз английского чая, чтобы не допустить его продажи на американской территории. При 

ответ

ответ дан

pvp86

Вибух ненависті по відношенню до іноземців підспудно визрівав віддавна. Невдоволення «заморськими дияволами», «іноземними варварами» ставало дуже широким, причому виявлялося воно перш за все на місцевому рівні, головним чином у антимісіонерских виступах.  Місіонери активно діяли в Китаї; саме вони перш за все контактували з китайським селянством.  Природно, що вони першими відчули на собі міць традиційної структури і силу опору Китаю усього далекого, що як раз і уособлювали в кінці XIX ст.  місіонери.  З літа 1898 р. і особливо після провалу реформ антимісіонерский рух все наростало і в ряді місць починало приймати організовані форми.  Під гаслом «Підтримаємо Цин, знищимо іноземців!» Повстанці в різних провінціях країни руйнували християнські церкви і будинки місіонерів, переслідували прийняли християнство китайців (їх було дуже небагато), а заодно громили крамниці іноземних торговців, приміщення іноземних консульств в торгових центрах.  Відкрита підтримка державами курсу на реформа розставила все на свої місця.  Країна після ста днів реформ виявилася напередодні потужного народного вибуху, вибуху люті, спрямованого проти господарювали в країні іноземців, проти вторгся в Китай колоніального капіталу, проти всіх тих нових порядків, які протистояли старому, звичному, нормативного, що спирався на потужні пласти тисячоліть, на пофарбований в конфуціанські і даоської-буддійські тону цивілізаційний фундамент.  Відчуваючи підтримку населення, уряд Китаю в конце1898 р. стало на більш жорсткі позиції по відношенню до іноземців, відмовляючи їм у проханні про концесії або оренди територій.  Обстановка в Пекіні ставала все більш напруженою.  Іноземні місії ввели в місто збройні загони для своєї охорони.  У Пекіні і по всій країні поширилися чутки про майбутню розправу з іноземцями, а також листівки, в яких висміювалися європейці, особливо місіонери.  Очолив антііностранное рух товариство «іхетуанів» («Загони справедливості і миру»), доктринальна основа якого сходила до даоської-буддійської віри, (за що повсталі пізніше отримали в європейській пресі найменування «боксерів» ), не кажучи вже про ритуали, амулетах, заклинаннях і т. п.

Виступи іхетуанів почалися в провінції Шаньдун ще в 1898 р

і були спрямовані проти німецьких місіонерів, солдатів і фахівців, планували трасу залізниці. Місцева влада намагалися навести порядок, але рух, незважаючи на це, всі ширилося.  У 1899-1900 рр. .  воно перемістилося в столичну провінцію Чжілі. Численні загони розташувалися поблизу Пекіна і Тяньцзіня.  Стурбовані іноземні дипломати наполягали на ухваленні рішучих заходів проти повстанців, але медичне уряд не поспішав з цим.  Обстановка тим часом ставала все більш загрозливою.  В кінці травня 1900 р. на нараді посланників держав було прийнято рішення направити до Пекіна додатковий контингент військ для охорони місій.  Крім того, на адресу цинського уряду були передані заяви загрозливого характеру, які 17 червня були підкріплені захопленням фортеці Дагу поблизу Тяньцзіня зведеним загоном іноземних військ, що фактично означало оголошення війни.

Циси коливалася, не знаючи, що робити.  Більшість її радників схилялося до підтримки іхетуанів та використання відповідного моменту для того, щоб дати відсіч державам.  Саме ця точка зору і взяла гору.  Імператриця відкрила ворота Пекіна перед нхетуанямі, а також ввела в місто регулярну армію, солдати якої теж були різко налаштовані проти іноземців.  II червня в Пекіні солдати вбили на вулиці радника японського посольства Сугіяма, 20 червня - німецького посланника Кеттелера.  Це означало оголошення війни, що й було офіційно підтверджено імператорським указом від 21 червня (у відповідь на ультиматум держав від 19 червня).  Указ офіційно санкціонував повстання іхетуанів, хоча і прагнув поставити їх дії під контроль

Подробнее - на -