Після розгрому Карфагена і встановлення панування римлян в Середземномор’ї в історії мореплавання настав тривала перерва. Лише через багато століть була відкрита нова сторінка в літописі морських подорожей, і зробили це народи, що населяли узбережжя Скандинавії та Ютландского півострова. Суворі природні умови мимоволі змушували скандинавів освоювати морська справа. У морі вони добували рибу і звіра. По морю пролягали найзручніші дороги, що зв’язували не тільки далеко відстояли один від одного області, а й сусідні фіорди. Дорога ж по гористим і пустельним стежках через розділяли їх хребти був небезпечніше і тривалі плавання по морю. Обмеженість придатних для землеробства і скотарства земель і часті недороди змушували скандинавів шукати нові землі, вести жваву торгівлю з сусідами.
При розкопках курганів у Південній Норвегії і Данії були виявлені кістяки древніх кораблів, носи яких були звернені на південь, у бік моря. Судно з Гокстаде (Норвегія) вразило кораблів досконалістю конструкції: потужний глибокий кіль, щогла для вітрила і 16 пар 6 -метрових весел (крім великої рульового весла). Таке оснащення дозволяла легко керувати кораблем і надавала йому більшу маневреність. Суду вікінгів могли рухатися як за вітром, так і проти нього. Їх борту були зшиті з гнучких, звужується до носа і кормі дерев’яних планок, пов’язаних разом шпангоутом. Довжина суден, на яких вікінги здійснювали далекі походи, досягала 20-25 м. Завдяки дрібній осаді на них можна було не тільки здійснювати морські плавання, але і підніматися вгору за течією неглибоких річок. Кіль судна робили зі стовбура одного дерева, тому максимальна довжина кораблів не перевищувала 30 м. Однак і таке судно з 20 і більше парами веслярів могло прийняти на борт великий загін воїнів або кілька сімей переселенців з майном і худобою.
На рубежі VIII і IX ст. норвежці стали освоювати й заселяти острови в Північно-Східній Атлантиці – Шетландские, Оркнейські, Гебридские, Фарерські, де кліматичні умови сприяли землеробству і вівчарства.
Норвезькі мореплавці неодноразово висаджувалися на берегах обширного острова, названого ними спочатку Країною снігів, а потім Країною льодів, – Ісландії. І хоча тут вже мешкали ірландці (в основному пустельники), великих поселень до вікінгів, однак, не було. Природні умови в Ісландії для норвежців були звичними, і в останній чверті IX ст. вони почали переселятися сюди разом з сім’ями і домашніми тваринами. Норвезька знати займала землі вздовж узбережжя острова, де були кращі пасовища та стоянки для кораблів.
Скандинави в ту епоху були язичниками і не мали писемності. Тому про свої походи вони розповідали в сагах – усних переказах. Скальди не тільки оспівали героїку тієї епохи, по і відобразили справжні історичні події, звичаї та побут своїх сучасників. Вигадники саг були професійними літераторами, проте уміння їх складати цінувалося не менше, аніж подвиги хороброго воїна. Тому скальдами нерідко ставали знатні вікінги і навіть деякі з їхніх ватажків – конунги.
