В 1648 г. русские появились на побережье Тихого океана, достигнув границ Азии и пролива, который позднее назовут Беринговым. В 1689 г. русские заключили с Китаем Нерчинский договор. С середины 17 в. Сибирь полностью, кроме Камчатки, оказалась в руках русских.
Покорение Сибири началось с передачи в 1558 г. братьям Якову и Григорию Строгановым соляных копей в Соль-Вычегодске и обширных земель в Прикамье.В 1568 г. им был бассейн Чусовой. Продвижение русских в Сибирь началось из Пермского края и шло через Средний Урал к низовьям Оби, где были покорены племена вогулов и остяков, а затем сползало к югу. В 1587 г. был основан Тобольск.
В 1582 г. Ермак взял Сибирь – татарскую столицу. Отступая, Ермак утонул в реке. И только через 18 лет, в 1598 г., Андрею Воейкову -воеводе основанного в 1594 г. на Иртыше города Тара - удалось разбить Кучума. В первой четверти XVII в.Сибирское ханство перестало существовать.
По рекам и их притокам небольшие отряды казаков и вооруженных сборщиков ясака двигались в Сибирь из Тобольска по двум направлениям. Идя на восток, они основали города на Оби (Сургут, 1594 г.; Нарым, 1598 г.; Томск, 1604 г.), Енисее (Енисейск, 1613 г.), Лене (Керенск, 1630; Олекминск, 1635 г.; Якутск, 1631), идя на север – построили в устьях тех же рек Березов (1593 г., на Оби), Мангазею (1601 г., на р. Таз), Туруханск (1607 г., на Енисее), Верхоянск (1639 г., на Яике). В 1648 г. на побережье Тихого океана возник Охотск. Наконец, во второй половине XVII в. в результате многочисленных экспедиций и военных походов Пояркова и Хабарова Забайкалье (Иркутск был основан в 1661 г.) оказалось усеяно укрепленными острогами, в том числе построенным в 1654 г. на Шилке Нерчинске.
Відповідь:
Кризові явища, які стали проявлятися в Чехії вже з останньої третини XIV ст., були наслідком загального економічного занепаду в країнах Західної Європи. Криза в економіці, що набула особливо гострого характеру на зламі ХІV - ХV ст., мала далекосяжні соціальні наслідки для Чеського королівства. Йдеться насамперед про глибоку диференціацію суспільства: від селян і феодалів до духовенства й жителів міст.
Селяни поділялися на заможних (седляків) і бідноту (холупників). Вони не були власниками землі, а лише утримували свої наділи й мусили відробляти панщину, сплачувати натуральний і грошовий оброки, певну кількість різних податків. Селяни підлягали суду господаря-феодала, який жорстоко карав за найменшу провину. Фактично влада феодала над селянином була необмеженою.
Населення чеських міст поділялося на патриціат (складався з німців), який тримав у своїх руках усе управління та суд; бюргерство, об'єднане в цехи й представлене чехами; бідноту, яка становила майже половину населення.
Пануючим класом Чехії були феодали, серед яких багатством і могутністю вирізнялися церковні ієрархи. Католицька церква володіла третиною всіх земельних угідь (половиною всіх земель узагалі). Основним джерелом її прибутків були селянські повинності. Крім того, вона отримувала від усіх верств чеського суспільства "десятину", а також гроші від мирян за відправлення обрядів. До світських феодалів належали також магнати й рицарська шляхта. Магнати прагнули обіймати високі державні посади й протистояли королівській владі.
Кількість шляхетських родів сягала кількох тисяч. Всі вони господарювали у своїх невеликих володіннях і мали досить скромні прибутки. Існував також зовсім збіднілих рицарів, які втратили свої володіння й заробляли на життя військовою службою. Незважаючи на те, що магнати і шляхта мали однакові права та привілеї, останні посідали другорядні позиції в суспільстві.
Криза, що охопила Чехію, вкрай загострила відносини між усіма класами та верствами суспільства. Селяни прагнули позбавитися нещадної експлуатації феодалів; бюргерство - звільнитися з-під влади патриціату й набути власних прав; міська біднота була готова до найрадикальніших змін у суспільстві, щоб поліпшити своє злиденне становище; дворянство боролося з магнатами за землю, привілеї та владу.
Водночас у чеському суспільстві зростало невдоволення політикою Римської курії і діяльністю католицького кліра. Представники різних станів прагнули не лише звільнитися від надмірних церковних поборів, а й при нагоді поділити церковне майно. Отже, на зламі XIV-XV ст. стали проявлятися й загострюватися кризові явища в економічній, політичній та церковній сферах життя чеського суспільства, вс та класи якого прагнули змінити суспільно-політичний лад, реформувати церкву, а також відстояти національну гідність, звільнивши країну від засилля німців.
Суспільно-економічні суперечності в Чехії викликали протест, який в умовах того часу міг проявитися тільки в релігійній формі. Римо-католицька церква, яка була чи не наймогутнішою структурою в країні, проявляла себе як регресивна сила, що гальмувала суспільний розвиток. Опозиційною силою щодо католицизму виступало передусім чеське бюргерство, яке прагнуло "дешевої церкви". Ця опозиція мала яскраво виражений національний характер, оскільки спрямовувалася проти засилля привілейованого німецького духовенства й патриціату.
Союзником бюргерства виступало також чеське селянство, яке нещадно експлуатувалося німецькими церковними й світськими феодалами. Оскільки критика католицизму пов’язувалася з вимогами секуляризації церковних земель, вона дістала підтримку королівської влади, чеських магнатів, шляхти й рицарства.
З критикою політики католицької церкви вже в другій половині XIV ст. виступило чеське духовенство. Так, Міліч з Кромержижа (1320-1374) у своїх проповідях чеською мовою сміливо викривав вади духовенства: користолюбство, розбещеність, невігластво, здирництво та ін. Він критикував справжніх винуватців розбещення церкви й підготував власну програму "виправлення" суспільства. Критика католицизму була підхоплена магістром Празького університету - Матвієм з Янова (1350-1394), який у своїх працях обґрунтував необхідність церковної реформи. В 1391 р. у Празі була заснована Віфлеємська каплиця. У проповідях, які читалися тут лише чеською мовою, викривалися зловживання католицької церкви.
У Празькому університеті відбувалися диспути, на яких обговорювалися питання реформації католицької церкви. За необхідність змін виступали чеські магістри-послідовники вчення (забороненого Римською курією) відомого реформатора, професора Оксфордського університету Д. Вікліфа (1320-1384). Однак антивікліфісти (здебільшого німецькі професори) у 1408 р. домоглися заборони вивчення праць реформатора-англійця.
Пояснення:
