Объяснение:
Кінець анто-склавинського етапу генезису слов’ян знаменувався вступом східного слов’янства у період існування племінних княжінь VІІІ–ІХ ст. У цей час відбувалася культурна та політична консолідація східних слов’ян, що завершилась у ІХ ст. створенням держави, котра відома під назвою Київська Русь.
Міграційні процеси під час Великого переселення народів лягли в основу творення багатьох сучасних народів Європи. Українці не стали винятком. Вони – прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і антів.
Правобережна Україна була частиною прабатьківщини слов’ян. Слов’яни Лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північному сході, до цього зайняті балтами й угро-фінами. Витіснивши аварів з Причорномор’я, слов’я-
ни посідають їхнє місце. Таким чином, в процесі Великого переселення народів упродовж VI–VII ст. н. е. слов’яни заселили майже всю територію нинішньої України.
На великій території – від Карпат до верхів’я Волги – формуються східнослов’янські племена і племінні об’єднання. Ці нові утворення, на відміну від попередніх – склавинів і антів, включають у себе вже півтора десятка різних племінних груп. Про них повідомляє наш найдавніший літопис «Повість минулих літ». Племінними об’єднаннями, з яких згодом сформувався український етнос, були: поляни, древляни, сіверяни, тиверці, уличі, волиняни, дуліби і білі хорвати.
Поляни займали територію на захід від Середнього Дніпра між його притоками Тетеревом і Россю. Політичним центром був Київ.
Древляни проживали в південному басейні Прип’яті, Горині, на західному березі Дніпра і в північному басейні Тетерева. Їх політичний центр – Іскоростень (нині м. Коростень на Житомирщині).
