Политика Николая I в Европе была направлена на сохранение приобретенных ранее территорий, укрепление новых границ, подчинение Польши, Прибалтики и Финляндии интересам Российского государства. Центральное место во внешней политике занимал восточный вопрос. Для России в стратегическом и экономическом отношении Черное море приобретало все большее значение. В связи с этим важнейшей проблемой ее внешней политики было обеспечение наиболее благоприятного режим черноморских проливов – Босфора и Дарданелл. В первую очередь Россия добивалась свободного прохода через проливы российских торговых судов, а также недопущения в Черное море иностранных военных судов.
Также с 1817 г. Россия вела войну на Кавказе, которая приняла затяжной характер.
В 1827 г. Россия, Англия и Франция подписали договор. Он содержал обязательство добиваться автономии Греции «общими или раздельными» усилиями. Оговорка о раздельных усилиях развязывала руки Николаю, позволяя вести ему активные действия, не считаясь с позицией своих союзников. Усилилось влияние России на Балканах. По условиям Ункяр-Искелесийского договора 1833 г. Россия практически брала под свой контроль Босфор и Дарданеллы. По итогам Парижского конгресса 1856 г было достигнуто соглашение о нейтрализации Черного моря
Ведущие европейские державы были напуганы усилением международного положения России. Англия вела коварную дипломатическую игру перед началом Крымской войны: она искусно поддерживала у царя надежду на возможность сотрудничества, одновременно договариваясь с Францией о союзе против России.
Причины поражения в Крымской войне – В русской армии в целом числилось более 1 млн человек. Однако противники, имевшие мощный флот, умело использовали огромную протяжённость границ Российской империи. Постоянно нанося со всех сторон «булавочные уколы», они заставляли её рассредоточивать силы. Большую часть войск России приходилось держать на западных границах, опасаясь нападения Австрии, к которой могли присоединиться Пруссия и Швеция.
В Крымской войне Россия столкнулась с противником, который значительно превосходил её в экономическом развитии. В результате стали видны все пороки, малозаметные в борьбе с Турцией. Так, почти полное отсутствие железных и плохое состояние других дорог чрезвычайно затрудняло переброску войск из одной части страны в другую, снабжение их продовольствием и боеприпасами. Союзники, в том числе и турки, были вооружены нарезными ружьями, а русские в основном пользовались гладкостволками, которые значительно уступали нарезным ружьям по дальности и меткости стрельбы. В русском флоте преобладали парусники, в то время как англо-французский флот почти целиком состоял из пароходов. Среди высшего командования русской армии царили устаревшие представления о методах ведения войны. Воровство разъедало снабжение войск.
Київська Русь — середньовічна східноєвропейська монархічна держава зі столицею в Києві, що існувала впродовж IX—XIII століть. Об'єднувала під владою князів із династії Рюриковичів східнослов'янські, балтські та фіно-угорські племена. У часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.
Традиційно першим правителем Київської Русі вважається князь Олег із родини легендарного Рюрика, який 882 року заволодів Києвом. Його наступник, Ігор, воював із Візантією і загинув від рук деревлян. Дружина Ігоря, княгиня Ольга стабілізувала державу та прийняла християнство. Правління її сина Святослава ознаменувалося воєнною експансією на схід та південь. Його син Володимир Великий, що посів трон після братовбивчої війни, розширив терени держави, розбудував Київ і охрестив Русь (988). Після його смерті спалахнула усобиця, внаслідок якої київським князем став Ярослав Мудрий. За його правління була збудована Софія Київська (1037), відбулась перша кодифікація юридичних норм, були укладені династичні союзи з низкою європейських держав. Згодом влада перейшла до тріумвірату Ярославичів, нащадки яких розділили Русь на окремі князівства, давши початок процесу феодальної роздробленості. Винятком слугують правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава, які на певний час спромоглися консолідувати владу.
1240 року більшість князівств унаслідок монгольського вторгнення потрапили в політичну залежність від Золотої орди. Київська державність була продовжена західними князівствами Галичини та Волині, проте в XIV столітті ці землі були поглинуті Польським королівством та долучені до Литовсько-Руської держави відповідно
