Уже начиная с XII века, в Москве жили не только славяне. Первыми иностранными поселенцами там были греки.
В основном это были переводчики, священники и иконописцы. Среди них был и известный мастер Феофан Грек, который расписывал соборы Московского Кремля.
С пятнадцатого века в Москву начали съезжаться и венецианцы. Среди купцов и торговцев, которые приезжали в Москву, было много немцев, а также латышей и эстонцев. В столице оседали выходцы из стран Европы и Азии.
Притоку нового населения и активная внешняя политика московских князей, которая привела к расширению территории княжества.
В ходе урока вы узнаете: об изменениях в порядке владения землёй в Московском княжестве, о развитии ремесла и торговли, московском князе Василии I, междоусобной войне второй четверти пятнадцатого века.
Причиной изменения в порядке владения землёй в Московском княжестве стало расширение его территории.
Это привело к увеличению количества тех людей, которые владели землёй.
В связи с этим в княжестве сложилось два вида землевладения.
Первый вид – вотчины. Это крупные наследственные земельные владения.
Крупными вотчинниками были бояре. Они были заинтересованы в расширении своих владений.
Объяснение:
Відповідь:
Походження терміну має різні гіпотези. Частина дослідників (Олексій Шахматов) ототожнював антів з усім східним слов'янством, інші — з його південною частиною. Деякі вчені вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов'ян, що в IV—VII століттях були об'єднані в міцному міжплемінному союзі, який умовно називають Антський союз.
Слов'янські археологічні культури 7-го століття н. е.
Територія розселення антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. Археологічно анти являють собою пеньківську культуру.
За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром[3]. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю[3].
Йордан та візантійські автори II-ї половини VI століття н. е. називали дві групи слов'ян, котрі жили на півдні Європи: склавінів (слов'ян) і антів. Венедами чи венетами Йордан означував не лише слов'ян взагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли та Балтійського моря. Дехто з українських істориків, зокрема Михайло Грушевський, вважав їх предками українського народу.
Відкидаючи погляди щодо антів, як на пращурів якогось одного народу, чимало дослідників бачили у них основоположників усіх східних слов'ян, втім зокрема чеський славіст Любор Нідерле та російський археолог О. Спіцин вважали антів предками виключно південної групи східних слов'ян. Окремі вчені звужували етнічну спадщину антів лише до східнослов'янських племен межиріччя Дніпра й Дністра — уличів і тиверців. Однак сучасні археологи виявили пам'ятки матеріальної культури антів як на півдні колишнього СРСР, так і за його межами: у Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, в заселених слов'янами частинах Балканського півострова.
Пеньківська культура в V—VI ст. на тлі інших слов'янських та балтійських культур.
Спільність мови антів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Є також імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому вигляді: ант Доброгаст — таксіарх грецького флоту 555 р., ант Всегорд — візантійський полководець, ант Анагаст — начальник фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвалибуд та ін.. Подібна традиція складних імен зустрічається в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V—VII ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української[джерело?]. Візантійський історик Прокопій (490—562 рр.) пише, що анти і слов'яни говорили однією мовою:
Пояснення:
