Обычно история присоединения Украины к России в середине XVII века подаётся у нас так. В 1648 году Украина восстала против гнёта польских панов и католической церкви под руководством гетмана запорожских казаков Богдана Хмельницкого. После первых побед повстанцы начали терпеть поражения и приняли решение перейти в московское подданство. Москва, после некоторых колебаний, приняла Украину под свою руку. Было это в 1653-1654 гг. После чего началась долгая русско-польская война. Чем она закончилась — сказано выше. Из этого описания создаётся впечатление, что вначале вся Украина присоединилась к России, а потом, в ходе войны, Россия удержала только половину присоединённых земель. Логический вывод отсюда: Россия потерпела поражение в войне. Это как-то не вяжется с тем тоном, в котором учебники рассказывают об этом событии. Тем более, что не упоминается ни одного сражения, в котором русское войско было бы разгромлено поляками. Ещё больший сюрприз ожидает поначалу того, кто пытается подробнее проследить историю тех событий. Он узнаёт, что самое крупное поражение московское войско в ту войну потерпело от самих украинцев — под Конотопом в 1659 году Об этом сообщает "Рамблер". Далее: https://news.rambler.ru/ukraine/41272211/?utm_content=news_media&utm_medium=read_more&utm_source=copylink
Объяснение:
По-перше. Римляни перейняли у скорених ними етрусків звичай боїв на смерть за участю полонених чи куплених рабів, який організовували під час тризни на честь небіжчика. Приблизно до кінця II століття до н.е. вони влаштовували сутички бійців-гладіаторів винятково на похоронних святах, що носили риси релігійного жертвопринесення. Згодом це видовище, що лоскотало нерви, стало в римлян настільки популярним, що відбувалися гладіаторські ігри, у яких брало участь кілька десятків пар гладіаторів, які билися на смерть. У 122 р. до н.е. народний трибун Гай Гракх використовував гладіаторські ігри в політичних цілях.
Римське суспільство, у повсякденному житті ставилося до гладіаторів із презирством і відразою. Закон визначав становище гладіаторів, як людей без права на особисте життя. Гладіатор не міг бути вільний, навіть якщо брався за це ремесло добровільно. У цьому випадку людина продавалася в рабство.
Другою імовірною причиною повстання гладіаторів була діяльність агентів царя Мітридата в Римі, столиці смертельно ворожої йому Італії, спрямована на будь-яку дію, яка спричинялася б до порушення стабільності в цій країні.
Понтійський цар, який для досягнення своєї мети спирався на підтримку демократичних кіл Малої Азії, Греції і Риму, неодноразово застосовував у своїй політиці тактику скасування боргів і набору звільнених рабів у лави своєї армії. За період воєн з Римом Мітридат прийняв у свої війська кілька десятків тисяч рабів, подарувавши їм волю та довіривши зброю. Відомо, що загони, сформовані з рабів, боролися на боці Мітридата в Греції не менш непохитно, ніж наймані воїни царя, і не було жодного випадку зради з їхнього боку.
Мітридат Євпатор, що уклав союз із супротивником римського сенату Серторієм, не міг афішувати своїх зв’язків зі Спартаком, що могло відштовхнути від нього серторіанців-демократів, які були римськими рабовласниками. Початок повстання Спартака за часом збігається з початком третьої війни Мітридата з Римом. Легіони, сформовані в Італії в 74 р. до н.е. були відправлені в Малу Азію, війська, сформовані раніше під командуванням Помпея і Меттела, боролися в Іспанії проти Серторія. Момент для повстання був підібраний вдало. Гідно подиву те, як Спартак зумів у чужій країні, покладаючись лише на себе і невелику групу прихильників-гладіаторів, зібрати, організувати й озброїти загони, перетворивши їх згодом з маси рабів у боєздатну армію. Вождь повсталих рабів зумів не тільки організувати боєздатну, дисципліновану армію, але й установити в ній порядки, що виключали збагачення воїнів.
Римська влада, на початку повстання не надала значення невеликому загону гладіаторів, які втекли зі школи в Капуї, послала кілька невеликих загонів проти повсталих. Але спартаківці зуміли нанести їм поразку, і до кінця 74 р. до н.е. армія рабів нараховувала біля десяти тисяч бійців. Сенат, стурбований набігами загонів рабів на кампанські селища, вілли рабовласників і невеликі міста, кинув проти Спартака трьохтисячний загін легіонерів, під командування трибуна Тіта Сервіліана, який поспішив до Везувія, де знаходились загони Спартака, але хитрим останнього римляни були розбиті.
Спартак за зиму створив з розрізнених загонів армію, що складалася з 70 тисяч бійців, озброївши її захопленою у римлян зброєю. Але він чудово розумів, що перемогти Рим одним рабам не під силу. Знаючи історію Риму, Спартак міг простежити долю усіх ворожих римлянам армій: царя Пірра, Ганнібала, федерації «Італія», – за спинами яких були держави, що мали матеріальні і людські ресурси. У розпорядженні Спартака тим часом знаходилася лише територія, на якій розташовувалася його армія, яку не підтримувало жодне місто в Італії. Тому Спартак вирішив вивести армію рабів з Італії, проти чого виступила частина рабів під керівництвом Крікса. На 30-тисячну армію рабів Крікса, що пішла від Спартака, напав зненацька претор Аррій біля Гарганської гори й у кровопролитній битві знищив її.
Спартак з військами, що залишилися відданими йому, одну за іншою розгромив консульські армії, чим відкрив собі шлях через Альпи. Під Мутінами він вщент розбив армію римлян під командуванням намісника Північної Італії і практично став хазяїном Італії. Але війська повсталих рабів могли контролювати лише сільську місцевість. Усі італійські рабовласники, зібравши свої цінності, заховалися за стінами міст, налякані постійними поразками римських армій.
Військо рабів котре розгромило усі римської армії і заслони, могло тепер безперешкодно піти з Італії через Альпи. За Альпами повсталі раби, розбившись на окремі загони, могли б піти подалі від римських володінь у Галлію, Фракію, Німеччину. Але відбулося незрозуміле як для сучасників Спартака, так і для наступних поколінь. Повсталі повертають на південь, незважаючи на звістки про появу нової великої армії під командуванням безжалісного Марка Красса.
