Из Древней Греции и греческих городов Малой Азии перенесемся вначале в Ассирию и Вавилонию. Перенесемся на восток, на плодородные земли вдоль рек и горных отрогов Загроса, в верховья Тигра и район Среднего Евфрата.
Ассирийская версия легенды о Всемирном Потопе после тысячелетий забвения вновь стала известна в 1872 году, когда Джордж Смит, будущий прославленный археолог, а в то время безвестный сотрудник британского музея, обнаружил на сломанной табличке из Ниневии, столицы ассирийских царей, рассказ, который показался ему похожим на библейскую легенду.
Это открытие стало настоящей сенсацией. Общество, прежде интересовавшееся большей частью памятниками искусства древней Ассирии, обратило внимание и на литературу этой цивилизации.
Археологические общества разных стран, прежде всего Англии, Франции и Германии, отправляли экспедиции на поиски уцелевших клинописных табличек.
Эти таблички для историков и филологов представляли необыкновенный интерес. Пролежавшие в земле под обломками рухнувших дворцов, они сохранили мысли и верования людей, живших тысячи лет назад. Самую обширную коллекцию табличек сохранила библиотека великого царя Ассирии Ашшурбанапала (688 – 627 гг. до н. э.), раскопанная в Ниневии. Общий объем всех найденных текстов библиотеки составляет приблизительно полторы тысячи табличек. Общее число строк этого собрания (если не принимать в расчет копии) приближается к количеству строк в Махабхарате (190 000 стихов).
Ассирийская версия легенды мало отличалась от библейской и древнегреческой. Правда, ассирийского патриарха звали не Ной и не Девкалион, а Ут‑Напиштим, и приплыл он в ковчеге не к Арарату и не к Парнасу, а к горе Ницир, которая находится за реками Тигром и Нижним Забом.
Причина, побудившая богов наслать на землю потоп, согласно ассирийскому варианту мифа, отчасти напоминает причину, описанную в Библии. Ассирийских богов также возмущает человечество. Вот как объясняет свою неприязнь к людям бог воздуха Энлиль – зачинщик потопа:
Шум человека меня донимает,
Людей не меньше, их стало больше.
Гомон их меня беспокоит,
Спать невозможно в этаком гаме!
Охоплюючи відносно нетривалий історичний період, ця тема, однак, передбачає аналіз цілої низки складних і суперечливих за своїм характером історичних і політичних явищ, що неабияк вплинули на світовий розвиток
Серед них:
тенденції соціально-економічного та політичного розвитку країн Заходу та Радянської Росії у 20-30-ті роки;
розвиток фашистського руху на Заході та протидія йому з боку народних фронтів;
ствердження соціал-демократичного і буржуазного реформізму;
специфіка утворення та дії тоталітарних режимів у світі у 30-ті роки.
Щодо країн Західної Європи та США, їхні політичні стосунки після першої світової війни регулювалися Версальсько-Вашингтонською системою міжнародних договорів. Ця система констатувала перерозподіл економічних і політичних сил між країнами-переможницями (передусім, Англією, Францією, США) і переможеними (Німеччиною та її союзниками) і стверджувала провідне становище перших у світовій політиці повоєнного часу.
Розгляд проблеми міжнародних відносин посідає особливе місце у визначенні тенденцій економічного та політичного розвитку країн Західної Європи і США в 20-30-ті роки. В цьому сенсі ця проблема має розглядатися сукупно із цілим рядом інших проблем, пов’язаних, наприклад, із з’ясуванням факту економічного зростання не лише США, Англії, Франції як країн-переможниць, а й Німеччини як переможеної країни, слід також врахувати значення в цьому процесі системи виплати Німеччиною репараційних платежів, специфічної ролі Сполучених Штатів, які починають суттєво впливати на характер міжнародних відносин у зазначені часи.
Загальною тенденцією вказаного періоду стала економічна та політична стабілізація західних країн. Першою з держав, яка вступила на початку 20-х рр. у період стабілізації, а далі й економічного піднесення, були Сполучені Штати Америки, а з 1924 р. стабілізація охопила весь капіталістичний світ. Вже в 1925 р. індекс промислового виробництва був на 20% вищий за довоєнні показники.
Аналіз проблем, що розглядаються, вимагає з’ясування поняття "державно-монополістичний капіталізм" як специфічної фази розвитку капіталістичного світу, що почала формуватися в 20-ті роки і виявила себе в зростанні, концентрації та централізації капіталу, поширенні економічної могутності монополій, злитті монополістичного виробництва з державою. Останнє стало можливим в умовах стабілізації західних політичних систем, що здійснювалося для значного кола капіталістичних країн у рамках буржуазно-демократичних систем. Ідеться, передусім, про поширення соціальної бази західних демократій, залучення до органів державної влади поряд із представниками буржуазних кіл представників соціал-демократичних і робітничих партій.
Ствердження факту відокремленого розвитку капіталістичних та соціалістичних систем у 20-ті роки не означає відсутності будь-яких політичних та економічних контактів між ними.
Так, з огляду на соціально-політичні процеси в світі та необхідність з’ясування характеру нової системи міжнародних відносин у 20-ті роки, на увагу заслуговують Генуезька та Гаагська (1922 р.) міжнародні конференції, які були спробою подолання дипломатичного розриву між Радянською Росією та західними країнами.
Хоча Раппальська угода Радянської Росії з Німеччиною означала певний прорив у дипломатичних відносинах Заходу та Сходу, досягти рівноправного партнерства більшовицької Росії та західних країн у зазначений період навряд чи було можливим.
